Еліна Свенцицька

З циклу "Донецьк-2014"


У густому диму
І в кромішньому домі…
Я тут просто живу,
Тут, в землі невідомій.

Добрі люди стоять
У межі злої ями,
Роздивляються, що ж
Відбувається з нами.

Суд почався страшний,
Чи то інша потреба.
Час збирати каміння –
Й летить воно з неба.

Йдуть там сірі сніги,
Йдуть там люди в покорі,
І хрущоби вночі –
Зуби велетнів хворі.

Там, де стид – як реп’ях,
Існування – як втеча,
Де вмирає життя
В метушні й колотнечі,

Де залізо тече
Із небесної вати,
І не знає ніхто,
Де себе заховати,

Там, де сила нечиста
Містами гуляє, –
Я тут просто живу.
Де живу я – те й маю.

Сонце. Кров на землі.
Вітер. Двері закриті.
Я тут просто живу.
Комусь треба тут жити.

Притулитися, слухати ніч,
Вона тане, мов чорна крижина.
Чути шурхіт сухий. На шматки
Це мою роздирають країну.

Розливається спокій і жах
Там, де котиться долі навала,
Над людьми, що вбиватимуть нас,
Над людьми, що за нас помирали.

Всі пішли. Не лишився ніхто.
Мертві риби повзуть чи хвилини.
Тільки небо розколює дощ,
Скляне небо моєї країни.

І стоїть холодна весна,
І лишається холод з нами,
За собою женеться сам
Натовп з вовчими головами.

Що тепер? Дим в повітря летить,
Вікна вибиті, двері розкриті,
Кличе кров догори, догори…
Як людей від людей захистити?

Пахне домом і смертю. Нікого нема.
Не бентежать нікого полічені строки.
Орач п’яний стоїть, а на його жнива
Звідусіль позліталися круки-пророки.

Від каміння лихого трава захистить,
Все в руках Твоїх, Господи Боже.
Тільки руки ті білі, холодні, тонкі,
На повітря замучене схожі.

Це життя починає свій вовчий танок,
І приходить до нас влада тиранозаврів,
В її пащу кладемо своїх діточок
Під здригання веселих литаврів.

Мамо, мамо, ти послухай
У степу на видноті,
Чи не твоя це дитина
Плаче в смертному житті?
Ось і ніженьки розбиті
Йдуть до річки, йдуть на дно.
Мамо, мамо, сонце вийде –
Що побачить тут воно?
В тиші вранішній зловісній,
Коли сором навіть спить,
Бачиш – ось маленьке лихо
Виростає кожну мить.
І тече холодний потяг,
І в пітьмі блукає Бог,
І злітаються хвороби
До білесеньких кісток.
Серед тихого свавілля,
Серед вільного виття –
Мамо рідна, мамо бідна,
Чи ти бачиш кров життя,
Що під теплим небом світу
Стиха скраплює в імлі…
Пропадають твої діти,
Мамо, на твоїй землі.

Братики мої, лебедики,
Де ви линули-були?
Ви снігами позаметені,
Хробачками полягли

В землю, холодом оголену,
Де замерзла кропива,
Там на всі чотири сторони
Не кінчається війна.

Це сестричка вам залишила
Бідні стебла кропиви,
Щоб летіти. Вітром хилиться
Світ, розквітлий на крові.

Ой летіть, летіть, лебедики,
По залізних по світах…
Очі завтра як підвести нам,
Коли в світі стид і жах?

Ой летіть, летіть над кривдами,
Кропивою вас зів’ю.
Чому кожен в цьому світі
Любить кривдоньку свою?

Кривдонька донькою кинутою
Просинається вночі –
Вас же сон веде над прірвою,
Сон тужливий і нічий,

Сон, де горе стало долею,
Де поранені слова,
Де сестричка зачарована
Обіймає – кропива.

Що ж ви, друзі? Що ж ви, вороги?
Що не так в цій скорченій країні?
В світ який веде неправда синя?
Який сором в’ється навкруги?

Де ми? Як на гнилище прийшли?
Як ми опинилися в гноїщі?
З сторінок підручників старих
Дивляться на нас п’яниці віщі.

Огорожа, Господи, Твоя
Падає. Постали хвилі праху.
Ось і знову сповнена земля
Смородом від сорому і жаху.

А на нас чекає чужина.
Вийти в нерухомість невідому
І шукати в моторошних снах
Речі, що лишилися від дому.

Світе, світе  мій хороший,
Чом палаєш, чом гориш?
Правда чиста, правда чорна
Похитнулась, мов комиш.

Відлетіли душі темні,
Там, у зойках породіль.
Тягнеться життя, як жереб,
А витягується – біль.

Де лежали люди рідні,
Там суріпка і спориш…
Світе мій, безжальний, бідний,
Чом криваво так мовчиш?..

Збережи мені мову – українську, російську, іврит –
Не за присмак нещастя – за біль в піднебінні.
По крижинах, по снігу, черемхою світло летить
І зелене життя до небесного простору лине.

Як сирени співають в жовтогарячій воді
І як кров’ю ревуть мої вени яремні, наскрізні…
О не йди від руїни, від глини рудої не йди
І від берегу злого палаючої вітчизни!

Це країна, де все – тільки втрата і стид,
Та обійми її до хребтини аж душу стискають!
Місто сповнене тінями, що вони всьому чужі,
Місто сповнене тінями, що докоряють…

І нарешті вже плакати можна, і ласкою горнеться біль.
Збережи мені мову – і більше не треба нічого.
Хай майбутнє на обрії деревом чорним стоїть,
Хай минуле валиться зрубаним деревом в ноги.