В таких термосах китайцЁ тримають спогади
ТакЁ термоси видається що легко сповнити
Та дивишся в телескоп його горла й не бачиш дна
А риби Ё квЁти пливуть емальною рЁчкою
І десь у тобЁ кожен день хтось позначив насЁчкою
І зранку приходить та днина яка одна

БЁлий каптар ходить навколо будинку,
Чорною шерстю всипаний його слЁд.
СлЁд довжиною не менше шЁстнадцяти дюймЁв.
БЁлий каптар стукає пальцями в стЁнку.
Сонце допЁру сЁло, рано дивитись на схЁд.
У таборах солдатських не скоро гратимуть сурми.
БЁлий каптар чорною шерстю вкритий.
Не зазирай, господине, йому в лице.
Куля його не бере, господарю, тож не лаштуй рушницю.
Кажуть, що вЁн з подорожнЁх збирає мито,
ТЁльки не кажуть яке. І, напевне, за це
БЁлЁ солдати бояться його Ё генерал боїться.
БЁлий каптар губами торкається шибки.
Подих його туманить тоненьке скло.
ВЁкна малЁ, крЁзь них лиш рука пролЁзе.
У господинЁ з руки випадає скибка.
Чути стає, як сухо дихає зло —
Зброя Ё вибухЁвка в ящиках Ё валЁзах.
Сонний господар бгає до люльки листя.
Лиш сЁрники сирЁ, та й рука тремтить.
Завтра прийдуть зеленЁ по сЁль та гранати,
Думає вЁн Ё ловить люлькою Ёскру.
БЁлий каптар пЁде, як вогонь догорить.
Просто вЁн дуже любить вогонь споглядати.

Каптар — так на КавказЁ називають Ёстоту, вЁдому нам як снЁгова людина. Чому його, у темрявЁ майже невидимого, Ёменують бЁлим, авторцЁ невЁдомо.

слово прийде до кого схоче
а тобЁ випадковому свЁдку
є можливЁсть лише приручити
темну тЁнь на освЁтленЁй стелЁ
що береться не знаю звЁдки
мабуть просто лишається з ночЁ
як великий нЁчний метелик
так буяють блакитнЁ квЁти
де торЁк продавали динЁ
так волосся на сонцЁ ярЁє
Ё збивається в гриву гнЁву
так вЁтрами дихають мушлЁ
ти не вЁдаєш власної мрЁї
що готова здЁйснитися нинЁ
Ё яку ти прийняти мусиш
як вагому зелень припливу

Тихе вулиць бузЁння Ё пиво на темному мостЁ.
І себе тобЁ шкода, як лампу пЁдсвЁтки у бростЁ —
Забобон буржуазний, — тодЁ як кордонами мЁста
Ходить сон, ходить темЁнь.
                        Ненавидиш бути Ёскристим.

Спека.
Розглядаєш картинку на папЁрцЁ вЁд цукерки,
доїденої по дорозЁ.
Над тобою — бетонна сЁнь.
За тобою
хтось виклав на стЁнЁ замки й вершникЁв.
ПЁд тобою — вЁтер
пересипає в долонях
обгортки цукерок.
А ти — не археолог,
не детектив,
Ё всЁ автори тут для тебе —
загадка.

У сусЁднЁй кЁмнатЁ хтось чЁтко промовить: "Нє нада!" —
але звуки повз тебе прокотяться теплим клубком —
Ё раптово вЁдчиняться всЁ чорно-бЁлЁ ляди,
Ё на їхнЁй межЁ балансуєш ламким пЁшаком.
Хтось пЁд краном собЁ з голови вимиває мороку,
щоб думки залишились, та тЁльки не тЁ, що були,
щоб край лЁжка йому не з\´явились недобрЁ пророки
Ёз очима, блЁдими, мов ягоди омели.

Розмова
Іде в далечЁнь.
Тверезий, — тобЁ почесне мЁсце на пЁдвЁконнЁ,
Споглядай пурпурове небо над мегаполЁсом,
Сьорбай вогонь Ёз вигадливого наперстка.
Маленька лампа на кухоннЁм столЁ.
ГЁсть Ё господар розпалюють люльку.
Дим
ОбсЁдає твЁй нюх задушливим вЁником.
ГЁсть Ё господар перейнятЁ,
ЗайнятЁ
Кожен своїм
І говорять злагодженим дуетом.
А ти
Визираєш назовнЁ
З поверху, пЁдтопленого темрявою двора,
Завезений з доброї волЁ
Старовинним ґратчастим лЁфтом.
МЁсто
ТемнЁшає, сплутує ще свЁжЁ твої слЁди.
Ось на всю стЁну карта Європи:
Спробуй,
ВЁдслЁдкуй свЁй маршрут,
Познач мЁсцеперебування.
У просторЁ є невагомЁсть,
А в часЁ — ото таке, як зараз.
Тут тобЁ й ночувати:
Серед ЁндЁйського шмаття, складаного велосипеда,
АрхЁвЁв Ё мЁкросхем, розсипаних по пЁдлозЁ,
Пресованих схЁдних пахощЁв, дерев\´яних вагЁтних слоникЁв —
Позначених мудрою загадкою речей,
ТЁльки припалих пилюкою,
Шкарпеток, якЁ, мов коти, ховаються пЁд канапу.
А вранцЁ прийде холод Ё чЁткЁсть думки,
ВЁрна дорога далЁ й чиїсь прихильнЁ обЁйми.
Прийде з кухнЁ господар, який ходив по живильну вологу.
І з поверху на поверх,
Як у годиннику,
Буде тихо
Пересипатися
ПЁсок.

СвЁту цього переходи пЁдземнЁ, дим непочатий
ставлять на тебе, ставлять на мене
                                        рЁзнЁ печатЁ.
Як каруселЁ накатанЁ рухи, звичнЁ принади
влипнуть у вЁчЁ, вгрузнуть у вуха,
                                        в нирках осядуть.
ВЁтер заносить пилок Ё насЁння в клавЁатуру;
звЁдси ж береться трава мЁж камЁнням
                                        давнього муру.
Ключ Ё замок, та на дверях застигли перестороги.
Зрештою, що там — злото Ё срЁбло?
                                        пил Ё стоноги?

Ганна Яновская — поэтесса, переводчица, лингвист. Родилась в 1980 году в Харькове. Окончила Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина. Состоит в литературном конгломерате "Весло слова". Автор нескольких книг стихов для детей. Публиковалась в коллективных сборниках и периодических изданиях.