Світло у чашці гасне
Наталя Пасічник
ГІМН МОНАРХІЇ
в сутінках синіх провінція сонна
місяць лежить на дротах електричних
я перед люстром вдягаю корону –
личить вона мені а чи не личить
нікому тут дорікнути мені за
повну оцю узурпацію влади
тільки приймач із пластмаси й заліза
тихо віщує прихід снігопаду
справа буденна – усе зачинити
і збудувати окрему державу
поки вирішує хтось угорі там –
маю я право – не маю я права
поки душа наче скельце прозора
не піддається найбільшій спокусі –
зранку о шостій повіє із моря
випаде сніг і тоді я зречуся
місяць лежить на дротах електричних
я перед люстром вдягаю корону –
личить вона мені а чи не личить
нікому тут дорікнути мені за
повну оцю узурпацію влади
тільки приймач із пластмаси й заліза
тихо віщує прихід снігопаду
справа буденна – усе зачинити
і збудувати окрему державу
поки вирішує хтось угорі там –
маю я право – не маю я права
поки душа наче скельце прозора
не піддається найбільшій спокусі –
зранку о шостій повіє із моря
випаде сніг і тоді я зречуся
ХУЛІГАНСЬКЕ
жовте віконце сніжка в долоні
білка гризе задубілу кору
довгих бурульок ряд на балконі
телефонують – я не беру
баба з мітлою – зла і холодна –
поглядом пильним сніг стереже
статися може все що завгодно –
сплутаю вікна – влучу в чуже
може й не варто наступом брати
мури високі горе-зими
що там за ними – пустка кімнати
хто там на думці – точно не ми
важко вгрузає слід в кучугури
глибшає в небі чорна діра
падає-падає температура
бачу – ти вдома – значить пора
* * *
тільки і звуку – вітер в кишенях свище –
тихо щоб не збудити нічну державу
та оживає – щойно підійду ближче –
мертва вода старого міського ставу
скинувши куртку зваживши на усе це –
хиткість мого становища і причалу
дам собі шанс таки остудити серце –
серце котрому завжди було замало
от і нехай валяється безпритульно
одяг який у вузлик лише зав’яжеш
поки фіксують виснажені патрульні
цей затяжний стрибок до самого дна аж
і повернувшись ніби із потойбіччя
врешті зроблю на пару з горнятком чаю
пізній дзвінок туди де давно не кличуть
але можливо слухавку піднімають
* * *
от і минув сезон і порожні парки
рештки тепла ховають за огорожу
і обпікає пальці чужа цигарка –
борг що його віддати уже не зможу
знов водостоки тихо гудуть на рідній
в небо пусте задерши іржаві шиї
і перелітний вітер – напевно з півдня –
кучері розворушить та не зігріє
не вистачає милі до перекуру
важчає щохвилини ручна поклажа
тільки туман пастиме мою фігуру
доки сачком не вихопить із пейзажу
* * *
сніг відступає ще так неохоче
б’ється у скло безіменна зоря
і замість білого стягу тріпоче
смужка ледь видима із димаря
ходить сорока порожнім городом
яблуко чорне понуро клює
лишусь тут жити – місцева природа
хай відшліфує обличчя моє
щоби ні риски ні зайвої цятки
і у наступні дві тисячі літ –
жодної спроби почати спочатку
жодного кроку по той бік воріт
кажуть тепло буде тільки уранці
ось і не тане – хоч грій хоч не грій –
мертва вода що замерзла у склянці
разом з моїм віддзеркаленням в ній
* * *
зупинка "сирець" чи де там
картата вервечка пальт
і звук із яким монета
вдаряється об асфальт
ходитиму довго колом
лічитиму кожен крок
аж поки собачий холод
пройме мене до кісток
немає кого чекати
зникає з-під ніг маршрут
смеркається – сніг лапатий
ще трохи і буде тут
* * *
світло у чашці гасне
стигне вода прозора
не добереться вчасно
той хто мав бути вчора
мабуть уже й не їде –
мовчки сховаю посуд
закам’яніє слідом
в чайнику білий осад
завтра мені о шостій
ночі лишилось мало
ні – таки будуть гості –
ложечка щойно впала
* * *
нема мені жодного діла
чи стихне тепер завірюха
лиш пара клубочиться біла
над теплим горнятком без вуха
покотиться блюдцем ренета
покаже що діється в світі –
понурі бетонові гетто
барвисті химерні графіті
а я і не хочу нічого –
холоне розстелене ліжко
і чорні сліди за порогом
мов букви що випали з книжки
* * *
спершу чашка потім пляшка
потім скляночки пусті
і рука що ляже важко
на липкий письмовий стіл
корінців книжкових зграя –
може – двісті може – сто
я нікого не читаю
і мене також ніхто
телефон мовчить від грудня
зайвих рухів – ані-ні
і всю ніч моє погруддя
бронзовіє у вікні
* * *
злива з учора не вщухла та це і на краще
ми у машині на розі пустого узвозу
довго не ловиться згублена в радіохащах
хвиля fm із єдино правдивим прогнозом
протяг загасить цигарку як тільки запалиш –
ось нам і знак що тепліше напевно не буде
нишкнуть у дзеркалі вилиті з гіпсу й металу
білі колони уже нежилої споруди
асталавіста – попереду ранок імлистий
не оживити завмерле "а може додому?"
лиш двірники обважнілі від мокрого листя
безперестанку метаються по лобовому
* * *
треба мені сьогодні буде зібратись духом
і обійти з поклоном наші святі місця –
он вона зимна хата двір у якім розруха
і зі старого даху крапає без кінця
знаю – сезон закрито і не знайти на цвяшку
ключик що відмикає двері оті й оці
лиш годівницю вітер перевертає важко –
ту що ми змайстрували разом для горобців
а в попільничці мідній сохне соснова голка
а від порога стежка прямо веде в садок
де на тоненькій шворці біла твоя футболка
з літа висить між вишень яблунь чи то грушок
вийду в жовтневе поле – хтозна уже для чого –
і мов міраж пустельний вирине вдалині
синій сільський автобус що загубив дорогу
і дотепер петляє по золотій стерні
* * *
пуста опівнічна церква слизька наче лід підлога
і паморозь що покрила обличчя німих святих –
тут завжди бувало людно а зараз нема нікого
і свічі горять – не гаснуть а з ними не гаснеш ти
це буде таке вінчання – без свідків і без обручок –
ти скажеш мені три слова і я прошепочу три
поранить христове серце тернова суха колючка
і тепла краплина крові між нас упаде згори
а схрещені досі руки здається вже сині-сині
година чи дві і дзвони розбудять довкола всіх
і тільки водій знадвору кунятиме у машині –
йому ще везти нас нині крізь перший ранковий сніг
* * *
тільки й зосталось – замкнути ці двері
дати розписку "не хочу нічого"
і підписатись на білім папері
з чорним відбитком свого вказівного
хай би хтось взяв заступився за мене
і не пустив би ніколи на волю
та розтікається світло зелене
та розривається стрічка контролю
і під ногами пресується щебінь
і зауважую крайчиком ока
як кружеляють у синьому небі
списані аркуші ніби сороки
а за плечима нечуваний досі
звук з частотою дві тисячі герців –
це хуртовина до каменя зносить
щойно покинуту мною фортецю
білка гризе задубілу кору
довгих бурульок ряд на балконі
телефонують – я не беру
баба з мітлою – зла і холодна –
поглядом пильним сніг стереже
статися може все що завгодно –
сплутаю вікна – влучу в чуже
може й не варто наступом брати
мури високі горе-зими
що там за ними – пустка кімнати
хто там на думці – точно не ми
важко вгрузає слід в кучугури
глибшає в небі чорна діра
падає-падає температура
бачу – ти вдома – значить пора
* * *
тільки і звуку – вітер в кишенях свище –
тихо щоб не збудити нічну державу
та оживає – щойно підійду ближче –
мертва вода старого міського ставу
скинувши куртку зваживши на усе це –
хиткість мого становища і причалу
дам собі шанс таки остудити серце –
серце котрому завжди було замало
от і нехай валяється безпритульно
одяг який у вузлик лише зав’яжеш
поки фіксують виснажені патрульні
цей затяжний стрибок до самого дна аж
і повернувшись ніби із потойбіччя
врешті зроблю на пару з горнятком чаю
пізній дзвінок туди де давно не кличуть
але можливо слухавку піднімають
* * *
от і минув сезон і порожні парки
рештки тепла ховають за огорожу
і обпікає пальці чужа цигарка –
борг що його віддати уже не зможу
знов водостоки тихо гудуть на рідній
в небо пусте задерши іржаві шиї
і перелітний вітер – напевно з півдня –
кучері розворушить та не зігріє
не вистачає милі до перекуру
важчає щохвилини ручна поклажа
тільки туман пастиме мою фігуру
доки сачком не вихопить із пейзажу
* * *
сніг відступає ще так неохоче
б’ється у скло безіменна зоря
і замість білого стягу тріпоче
смужка ледь видима із димаря
ходить сорока порожнім городом
яблуко чорне понуро клює
лишусь тут жити – місцева природа
хай відшліфує обличчя моє
щоби ні риски ні зайвої цятки
і у наступні дві тисячі літ –
жодної спроби почати спочатку
жодного кроку по той бік воріт
кажуть тепло буде тільки уранці
ось і не тане – хоч грій хоч не грій –
мертва вода що замерзла у склянці
разом з моїм віддзеркаленням в ній
* * *
зупинка "сирець" чи де там
картата вервечка пальт
і звук із яким монета
вдаряється об асфальт
ходитиму довго колом
лічитиму кожен крок
аж поки собачий холод
пройме мене до кісток
немає кого чекати
зникає з-під ніг маршрут
смеркається – сніг лапатий
ще трохи і буде тут
* * *
світло у чашці гасне
стигне вода прозора
не добереться вчасно
той хто мав бути вчора
мабуть уже й не їде –
мовчки сховаю посуд
закам’яніє слідом
в чайнику білий осад
завтра мені о шостій
ночі лишилось мало
ні – таки будуть гості –
ложечка щойно впала
* * *
нема мені жодного діла
чи стихне тепер завірюха
лиш пара клубочиться біла
над теплим горнятком без вуха
покотиться блюдцем ренета
покаже що діється в світі –
понурі бетонові гетто
барвисті химерні графіті
а я і не хочу нічого –
холоне розстелене ліжко
і чорні сліди за порогом
мов букви що випали з книжки
* * *
спершу чашка потім пляшка
потім скляночки пусті
і рука що ляже важко
на липкий письмовий стіл
корінців книжкових зграя –
може – двісті може – сто
я нікого не читаю
і мене також ніхто
телефон мовчить від грудня
зайвих рухів – ані-ні
і всю ніч моє погруддя
бронзовіє у вікні
* * *
злива з учора не вщухла та це і на краще
ми у машині на розі пустого узвозу
довго не ловиться згублена в радіохащах
хвиля fm із єдино правдивим прогнозом
протяг загасить цигарку як тільки запалиш –
ось нам і знак що тепліше напевно не буде
нишкнуть у дзеркалі вилиті з гіпсу й металу
білі колони уже нежилої споруди
асталавіста – попереду ранок імлистий
не оживити завмерле "а може додому?"
лиш двірники обважнілі від мокрого листя
безперестанку метаються по лобовому
* * *
треба мені сьогодні буде зібратись духом
і обійти з поклоном наші святі місця –
он вона зимна хата двір у якім розруха
і зі старого даху крапає без кінця
знаю – сезон закрито і не знайти на цвяшку
ключик що відмикає двері оті й оці
лиш годівницю вітер перевертає важко –
ту що ми змайстрували разом для горобців
а в попільничці мідній сохне соснова голка
а від порога стежка прямо веде в садок
де на тоненькій шворці біла твоя футболка
з літа висить між вишень яблунь чи то грушок
вийду в жовтневе поле – хтозна уже для чого –
і мов міраж пустельний вирине вдалині
синій сільський автобус що загубив дорогу
і дотепер петляє по золотій стерні
* * *
пуста опівнічна церква слизька наче лід підлога
і паморозь що покрила обличчя німих святих –
тут завжди бувало людно а зараз нема нікого
і свічі горять – не гаснуть а з ними не гаснеш ти
це буде таке вінчання – без свідків і без обручок –
ти скажеш мені три слова і я прошепочу три
поранить христове серце тернова суха колючка
і тепла краплина крові між нас упаде згори
а схрещені досі руки здається вже сині-сині
година чи дві і дзвони розбудять довкола всіх
і тільки водій знадвору кунятиме у машині –
йому ще везти нас нині крізь перший ранковий сніг
* * *
тільки й зосталось – замкнути ці двері
дати розписку "не хочу нічого"
і підписатись на білім папері
з чорним відбитком свого вказівного
хай би хтось взяв заступився за мене
і не пустив би ніколи на волю
та розтікається світло зелене
та розривається стрічка контролю
і під ногами пресується щебінь
і зауважую крайчиком ока
як кружеляють у синьому небі
списані аркуші ніби сороки
а за плечима нечуваний досі
звук з частотою дві тисячі герців –
це хуртовина до каменя зносить
щойно покинуту мною фортецю