Хто з нас не знає або, принаймні не чув про Сургут і Самотлор, Шаїм і Нижньовартовськ? Ці назви, як і легендарні Братськ чи Тинда, стали символом утвердження людини серед суворих стихій природи і величних звершень, віхами багатотрудного шляху до казкових багатств сибірських надр.
Та не кожен, може, знає, що воістину грандіозне дійство приборкання тюменського "вогню підземного" розгортається на землі древнього народу мансі. Сьогодні це невеличкий народ – усього мансі близько семи тисяч.
В історії мансі ще залишається чимало таємниць. Археологічні знахідки та розвинена, диференційована міфологія свідчать про древність народу, багату культуру в минулому або приналежність до великої зниклої цивілізації. У міфах і переказах мансі постійно згадується прабатьківщина – сонячна земля на півдні. Вчені схиляються до думки, що вони – уламок великого племені, частина якого в добу переселення народів домандрувала до Європи й осіла на Дунаї під назвою угрів: на користь такого висновку говорять дані етнології та лінгвістики.
Ставши жертвою колоніальної політики царату, мансі (вогули) пережили занепад і опинилися в XIX ст. на грані цілковитого вимирання. А вже на початку нашого століття прихильний до них російський дослідник писав: "Ще недавно войовничий, бадьорий, обізнаний з тим, як топити, добувати з руд Уралу залізо, мідь, срібло, зв’язаний торговельними відносинами з сусідами... народ цей тепер зовсім занепав... і так далеко відійшов від нашестя цивілізації в свої непрохідні ліси, так забився в глушину своєї тайги, так ізолювався, що, здається, вже більше не з’явиться на світовій сцені, а, тихо вимираючи, геть зійде з лиця нашої планети..."[2].
Великий Жовтень урятував їх від цієї неминучої, здавалося, долі. Мансі відродилися до нового життя, опанували писемність, створили професійну культуру. І, крім усього, заговорили на всю країну голосом напрочуд талановитого поета Ювана Шесталова.
В минулому художня обдарованість мансі знаходила вияв у багатющому й яскравому фольклорі. За повнотою і розгалуженістю як міфології, так і богатирського епосу мансі можуть рівнятися з народами Північного Кавказу – осетинами, кабардинцями, чеченцями, інгушами, абхазцями та ін. Великого розвитку набула в них і соціальна, побутова, сатирична казка, спрямована проти купців, царських чиновників, попів, багатіїв, мудра притча, пізнавальна загадка, різного роду етіологічні легенди та оповідки, в яких народний розум намагався дати своє пояснення світовим феноменам, походженню природних явищ тощо.
Систематичне збирання і вивчення фольклору мансі почалося лише в радянський час. Чи не першою великою публікацією було епічне зведення М. Плотникова "Янгал-маа" (М.; Л, 1933), плід багаторічної праці автора. На його основі відомий російський поет С. Кличков створив вільну обробку епічної поеми ("Мадур Ваза – победитель", М., 1936). В ній міфічні часи й події контаміновано з історичними подіями XVI–XVII ст., а мисливець Ваза, змальований як герой національно-визвольної боротьби, має досить своєрідні для епосу риси: подвиги його не так бойові, як трудові (він дістає для народу те, що повинно допомогти вижити, стати сильним), в ньому переважає "геркулесівське" і "прометеївське" начало, а не "ахіллівське" чи "одіссеївське"; нарешті, в епосі про Вазу виразно звучать богоборчі мотиви, пов’язані з тим, що народ розчарувався у своїх богах, які не допомогли йому і не хочуть бачити "горе вмираючих народів" (є навіть звинувачення богам у зраді й змові з ворогами).
У царині збирання й вивчення народної словесності мансі багато зробили В. Чернецов ("Вогульские сказки", Л., 1935), I. Авдєєв ("Песни народа манси", Омськ, 1936), О. Баландіна ("Язык мансийской сказки", Л., 1939). До війни вийшли також збірки: "Мансийские сказки" (Л., 1938), "Хантэйская и мансийская поэзия" (Омськ, 1940). В останній поряд з фольклорними творами вміщені й перші зразки писемної поезії.
Мансійську писемність створено 1932 року, коли видано перший буквар, виникла місцева преса. У школах впроваджується вивчення рідної мови, для підготовки кадрів учителів організоване Ханти-Мансійське педагогічне училище, здібну молодь посилають до Ленінграда в Інститут народів Півночі.
В 30-і роки виступає з віршами перша мансійська поетеса Марта Вахрушева. Пізніше прозаїк П. Єрвін (Чейматов) публікує повість "Два мисливці" (1940). Після війни з’являються повісті М. Казанцева "Розповідь про себе" (1949) і М. Вахрушевої "На берегах Малої Юконди" (1949). Це автобіографічні твори і водночас розповідь про свій край, його природу, людей, народ мансі. М. Вахрушева знайомить читача і з соціальними та культурними перетвореннями 30-х років, оповідає про колективізацію і класову боротьбу, подолання опору шаманів і куркулів, які, скажімо, закликали народ "не давати комуністам оскверняти святу воду" – ловити колгоспу рибу в "святих" озерах. Історія навчання молодої мансійки в Ханти-Мансійську, а потім Ленінграді, повернення й учителювання стає свого роду нарисом культурного відродження мансі. А в розповіді про тих, хто разом із нею навчався в Ленінграді, в Інституті народів Півночі, звучить гордість за успіхи малих народів у царині освіти і культури: "Евенк Василь Увачан став професором, ханти Микола Терешкін і нанай Сулунгу Оненко – науковими співробітниками Інституту мовознавства Академії наук, Іван Істомін – відомим ненецьким письменником, нанай Коло Бельди – талановитим артистом, саха Григорій Попов – головою виконкому Таймирського національного округу".
Це було перше покоління нечисленної тоді інтелігенції малих народів Крайньої Півночі та Далекого Сходу.
За ним прийшла друга, більша хвиля.
А через якийсь десяток літ з’явилася перша книжка Ювана Шесталова – письменника, якому судилося піднести мансійську літературу на рівень сповна сучасної, що віднині посідатиме гідне місце на багатомовному форумі радянського письменства.
У Шесталові щасливо поєдналися природна обдарованість і високе розуміння свого призначення, глибокий національний корінь і грунтовна освіченість, широчінь інтересів і тяжінь. Люди такого масштабу і такої внутрішньої підготовки, опиняючись перед фактом історичної нерозвиненості національної культури, і з об’єктивної необхідності, і з особистої потреби стають письменниками універсальними для своїх літератур. Тим-то у творчому доробку молодого мансі (а він – автор уже більше десятка книжок!) знайдемо і лірику, і епічну поезію, і прозу, і перекази народних казок, і збірки для дітей, і нариси, і популярну історико-географічну та політико-публіцистичну працю про мансі й Ханти-Мансійський національний округ.
З юнацьких літ, позначених – завдяки "найбільшому будинкові край нашого мансійського села", школі – входженням у великий світ знань, ідей, книги, відчуттям причетності до захоплюючого світу дивовижної багатомовної сім’ї людства, Ю. Шесталов переймається мрією: виповісти в поезії долю свого невеличкого народу, врятувати від забуття, донести до світу виболені перли його душі, вплести голос мансійської мови, мансійської ліри-"лебедя" в багатомовну симфонію поезії людства.
Про цю свою мрію він пізніше оповість у книзі "Крок через тисячоліття" (М., 1974): "Я душею вже жив у "чарівному чумі" – Інституті народів Півночі. Знав: тільки там вивчають мою рідну мансійську мову, якою розмовляють усього лиш кілька тисяч чоловік. Хіба цією мовою не можна складати вірші так сама доладно, як Пушкін російською, Шевченко – українською, Якуб Колас – білоруською? Дідусь Джамбул із казахстанських степів своєю гортанною домброю наче казав мені: "Торкнися струн багатостраждального мансійського лебедя – може, вони заспівають пісню сивої тайги..." Саломея Неріс співучою литовською лірою пробуджувала юнацьке серце до вічної краси. Байрон і Гете, Лонгфелло і Рабіндранат Тагор. Вони прийдуть потім, в інституті..."
З Інституту народів Півночі в Ленінграді вийшли всі або майже всі помітні постаті численних молодих літератур європейської та сибірської Півночі, Далекого Сходу – крім названих вище, також і ненці Л. Лапцуй та В. Лєдков, евен В. Лебедєв, евенк А. Немтушкін, удегеєць Д. Кімонко, хант М. Шульгін та багато інших – ціла низка діячів культури відроджених народів.
Наведені вище слова Ю. Шесталова підтверджують, з якою серйозністю ставився він до літературних занять, як високо розумів місію національного літератора. З роками навчання й праці це розуміння ще поглибилося, як і ще грунтовнішою стала ідейно-естетична підготовленість, ширшими – творчі обрії. Це засвідчують не тільки численні творчі декларації й міркування на ці теми, але, насамперед і найголовніше, сама якість його поезії, що стала, як і мріяв він, голосом народу мансі.
Чимало найважливішого з поезії і прози Шесталова сконцентроване в двох книжках: "Югорська колиска" (1972) та "Язичницька поема" (1971, 1973). Але обидві вони не є ні вибраним, ні антологією, ні мозаїкою з кращих сторінок попередньої творчості. Це – надзвичайно оригінальні самостійні твори; автор немовби давно мав їх у своєму задумові і писав їх десяток літ, ішов до них через усі раніші збірки, відбираючи, випробовуючи, шліфуючи. І вони стали своєрідною поетичною енциклопедією мансійського життя, квінтесенцією історії та світогляду мансійського народу, літописом його теперішнього діяння.
"Югорська колиска" (твір переважно прозовий, перекладений російською самим автором) – надзвичайно оригінальна ліро-епічна автобіографія сучасного мансі, що водночас є і "автобіографією" народу, конденсує в собі його історичний шлях, етнічну "особистість", житейську мудрість, духовність, світогляд...
Поступово і вправно вводячи в розповідь фрагменти рідної міфології, Шесталов майстерно розгортає перед читачем структуру мансійського "Олімпу", його ієрархію ("Югорська колиска" розрахована насамперед на інонаціонального, точніше, на всесоюзного читача, і багато в чому має ознайомчий характер). Оскільки введення цих фрагментів підпорядковане розкриттю становлення героя, то цим забезпечується зацікавлене сприйняття читачем мансійської міфології. І вона стає немовби причетною до долі мансійця – хоч і в сучасному переосмисленні. В різних частинах книжки – різні головні герої. Але вони зливаються в одного ліричного героя поеми-повісті. Ним є, сказати б, сукупний історичний мансієць, мансієць у становленні. Спочатку це Солвал – передісторія сучасного мансі, шлях мансі в революцію, а потім – сам автор, від дитинства до сучасності, до повноти і насиченості його теперішнього світобачення й світопочування. Історія самопізнання розгортається у двох планах – зростання Солвала йде паралельно з поступовим розкриттям мансійського фольклору, входженням у його життя...
Постаті мансійської міфології – не тільки символи, втілення певних сил, а й виразні характери, індивідуалізовані, "реалістичні". Це перша їхня особливість. Друга – неоднозначність, нерутинність; вони "незакінчені", перебувають у розвитку, в становленні – їм невідомі спокій і застиглість в абсолюті античних богів, вони наче й самі, разом з людьми, дошукуються істини, щось виборюють, вболіваючи за людей, за справедливість... Власне, це стосується не так верховних богів, як духів-героїв (щось відповідне до грецьких героїв – напівбогів та епічних богатирів). Та й не дивно – адже вони не тільки посередники між богами й людьми, але й "уповноважені" людей, їхні посланці (депутати небесного парламенту, як жартує одного разу автор).
У характері мансійських казок – якась "реалістична", конкретизована оповідність, докладність, "фабульність". Тут багато побутових подробиць, життєвих спостережень. Фантастичне – в самій ідеї та в деяких образах, а спосіб втілення – реалістичний, і манера розповіді – "звичайна".
Найбагатогранніші постаті мансійського фольклору – казковий Еква-пигрісь та міфологічний Мірсуснехум. Перший нагадує гнома. Це "демократичний" маленький дух, хлопчик-мізинчик, "мужичок с ноготок". Його ніхто не бере всерйоз, але він усюди виходить переможцем. Його принцип: діяти не силою, а розумом, кмітливістю. Але це чесна кмітливість, не безчесна хитрість (яка інколи допускається в фольклорі), не обман. Навпаки, його дурять – цар, намісники, старшини, але правда все одно бере гору. Тут уславлені вигадка, розум, умілість народу, його гумор, весела, бадьора вдача.
Мірсуснехум – героїчний і трагічний герой. Як Еква-пигрісь – утілення практичного здогаду й гумору, так Мірсуснехум – утілення філософського роздуму над загадками буття, пошуку істини і справедливості. Він – усевидячий (його очі – магічні кристали), але і всевидячі очі можуть ковзати по поверхні, застерігає казка. Він – заступник народний перед богом, але він – і син божий, синівське почуття в нього часом перемагає вболівання за людей. Це – складний і суперечливий образ. Можна дивуватися, наскільки зріла і змістовна філософська думка вкладена в нього, наскільки віддиференційовані поняття, яка діалектика мислі. Це могло бути тільки наслідком багатого досвіду народу, його розвиненого духовного життя.
Легенда і казка в мансійському фольклорі ще недостатньо відгалузилися від міфа. Багато спільних мотивів, є спільні герої; відчувається тільки, що міф не лише древніший, а й цільніший, "всесвітніший", космогонічніший, а легенда, казка – частковіші, історичніші, суспільніші.
Шесталов органічно вмонтовує фрагменти міфів, легенд, казок у загальний потік дії та своїх роздумів. Він коментує їх, розвиває, полемізує з ними (ця полеміка буває і одвертою, і прихованою), подає корективи, внесені життям. Вони, ці фрагменти, бувають стимулом, поштовхом для авторських міркувань, вихідними пунктами для ходу власної думки... "Казка допомагає розуміти життя", – каже автор.
Оце і становить надзвичайно сміливу і оригінальну внутрішню структуру "Югорської колиски": вільне розгортання авторського роздуму над життям свого народу, в який (роздум) втягуються як активні компоненти – пам’ятки думки, духовного життя самого народу, його збережена в пам’яті поколінь мисль, що стала і мислю автора, об’єктом його дослідження.
Мансійські міфи, легенди, казки, принаймні як їх інтерпретує Шесталов, не підсумовують у застиглих фігурах і формулах знання про людину (тобто певне обмежене уявлення про неї), а є процесом дослідження людини. І рефреном усіх "сюжетів думки", усіх мозаїчних композицій міфа-казки є роздум про людину: "Чому ж люди не розуміють одне одного?" Чому в світі панує несправедливість?.. Чому правда й добро не мають тієї сили, що зло й неправда?.. В мансійському міфі й казці знаходимо всі основні мотиви й сюжети (чи паралелі до них) розвинених світових міфологій; думка тут зосереджена навколо основних питань людського буття. При свіжості й невикористаності цього самобутнього матеріалу, це давало авторові величезну можливість – розгортання народного світогляду в його історії зробити об’єктом і складником власної суб’єктивної думки.
Світ минулого мансі, наскільки воно зафіксоване в переказі й пісні, у звичаях і вдачі, чи наскільки про нього можна здогадатися, увіходить у внутрішній світ ліричного героя. І не як мертва спадщина, а як діяльний складник, як твірний заквас, як національно визначена структура душі. А проте ліричний герой живе далеко не самим тільки минулим, з нього він лише виходить, це духовний базис дальшого розвитку. Поступово, на кінець книжки, всі попередні варіації ліричного героя зводяться, зфокусовуються в авторському "я", що виступає вже безпосередньо. І ми бачимо, як збагатився, якісно змінився в ньому отой сукупний образ історичного мансійця. Якщо в перших розділах обрії його досвіду й думки вміщалися в рамки міфу й казки, а якість мислення могла бути відтворена в їхній якості й "матерії", в казково-міфологічних формах, то тепер він переростає ці рамки і ці форми. Перед молодим мансі нашого часу – перед автором – розкривається безмежний предметний та ідейний світ великої багатонаціональної країни соціалізму. Цей новий зміст особистості мансі наших днів автор прагне відтворити, мобілізувавши творчо близькі йому засоби сучасного літературного письма і взаємозаплідно поєднавши їх із творчими можливостями рідного фольклору, національним резервом поетичної образності.
Це завдання постало як головне у "Язичницькій поемі", що з усіх поглядів є своєрідним продовженням і розвитком "Югорської колиски" (хоч ця остання з’явилася книжкою трохи пізніше, але ряд творів, що її складають, уже до того друкувалися поокремо).
"Язичницька поема" – це розгорнутий монолог автора (який обіймає душу всіх мансі, говорить за весь свій народ), картина його сприйняття сучасного світу крізь призму досвіду й бачення свого народу, визначення його місця в цьому світі і випробування на естетичну загальнозначущість національних здобутків поетичного світосприймання.
З погляду естетичної структури та морального пафосу "Язичницька поема" вражає, зокрема, пафосом і силою поетичного анімізму, що на його стихію знаходимо вказівку і в заголовку.
Древній анімізм мав дві сторони – філософію природи (що відповідала потребі людини пояснити собі і впорядкувати світ) та моральну систему (що в формі зобов’язань людини до природного світу, живих істот і рослин як складників єдиного одухотвореного життя містила зобов’язання людини до інших людей та роду людського, розробляла первісне самопізнання).
Анімістичний світогляд свого народу (в його минулому) Шесталов не міг узяти за основу філософського, світопояснювального і світовпорядкувального погляду. Тут анімізм безнадійно вижито. І звідси поет почерпнув тільки (тільки – але як це й багато!) неймовірну щедрість одухотворення природи, поетичний принцип духовної індивідуалізації її енергії, густу заселеність природи індивідуалізованими живими істотами, безліч розмаїтих поетичних біографій живих сил навколишнього світу – що є інобуттям духовного багатства самої людини. Тобто взяв не анімістичний світогляд як такий, а його поетичні рудименти, ожививши їх і надихнувши новою силою...
Зате моральний бік анімізму прислужився йому цілком, він спирається на всю широчінь його міфологічної площини (надаючи йому, звичайно, певної світоглядної умовності, але посилюючи поетичну і морально-зобов’язуючу силу). І відродження моральних заповітів анімізму виявилося дуже своєчасним; у чомусь важливому воно щасливо відповідає сучасному світорозумінню – за теперішнього повсюдного дедалі дужчого прагнення людства розуміти себе в нерозривному зв’язку з природою і у відповідальності за неї.
З міфологічно-фольклорної спадщини рідного народу поет черпає, використовує і переосмислює не лише величезні запаси антропоморфізованих образів тваринного, рослинного, підводного й підземного царств, а й етичний заряд розуміння стосунків між людиною та природою. Адже на сьогодні наївне первісне олюднення сил природи, стихійне прагнення людини встановлювати "інтимний" міфологічний зв’язок між собою і всім, що потрапляло в досяжність її зору, – сьогодні де наївне світосприймання, внаслідок діалектичного розвитку людського духу "по спіралі", на зовсім іншому, незрівнянно вищому рівні трансформується як момент у сучасному науковому розумінні взаємозалежності людини й природи, спільності їхньої долі в космічному плині життя. Так само і в сучасному науковому баченні відповідальності людини, як розумної частини природи, за долю всієї природи в цілому, – можна вловити певний зв’язок із моральними наказами й заборонами анімістичного світогляду щодо живих істот і рослин – як начебто наділених душею (наших предків, братів, сестер).
Більше того, Шесталов бачить зв’язок і між моральним ученням свого народу та моральними проблемами сучасності. Багато що з заповітів предків оживає в нашій комуністичній моралі – і це цілком природно: адже ж, як відомо, комуністична мораль бере краще з народної трудової моралі всіх племен і народів.
Але не можна сказати, що в поета маємо безболісне і гармонійне поєднання анімістичного і сучасного наукового світоглядів, що він малює безболісне й безперешкодне вростання духовних скарбів і заповітів далекої доісторичної доби в уявлення й стимули доби сучасної. Він бачить історичну дистанцію та неминучі "зазори" й взаємооскарження між ними.
Якщо в природознавчій сфері, в поетично-людському сприйнятті природи можливе зрощення їх, то в історично-суспільній сфері, в соціальному побуті – лише окремі контамінації, перегуки.
Трагічні аспекти несумісності двох різних у часі й якості душевних та світоглядних структур, приреченість наївного світогляду відбито в розділі "Ідол". Колись грізний і недоступний ідол, якого оберігали самостріли й сторожувало грізне воїнство менших ідолів, тепер, забутий, у глушині, трапив під бульдозер, і бульдозерист на хвильку здивувався цій "дикості" і "недбало кинув усе це в сніг"... Але поет зауважує, що ідолопоклонство жило і в пізніші епохи, живе почасти й тепер, хіба що не в сфері філософії природи, а в сфері ідей та соціального побуту. (До цього мотиву Шесталов повернеться і пізніше, у книжці "В краю Сорні-най"; ділячись своїми враженнями про ідолопоклонські культи, створювані на Заході міщанським побутом, буржуазною ідеологією та "масовою культурою", він роздумуватиме: "Мені зовсім недавно здавалося, що навчи всіх людей грамоти, озброй їх знанням, які нагромадило людство, і зникнуть не тільки ідоли, ідолопоклонники, забобони і темнота, але й не буде на землі більше голоду, воєн, хвороб. Може, це зовсім не так просто?!"). Тож людина сучасної доби не так уже й безумовно заслужила право ним погорджувати...
А в "Плачі ідола" маємо – у формі оскарження людства з боку покиненого і безсилого, зневаженого ідола – драматичне осмислення проблеми минущості людської віри і відповідальності людини за власне ідолопоклонство... Вся та "критика", яку людство протягом історії адресувало своїм колишнім ідолам – в міру того, як вони ставали неспроможними перед новою добою, – тут переадресовується самій людині, людству. Суд ідола над людством (несподівано – як і несподіваний суд ведмежої голови, взагалі суд природи над людиною) – це свого роду реакція на звичні максими про людину як царя природи, як її вінець – хоч суд цей, зрештою, не заперечує першенства людини в природній ієрархії, а підсилює його, тільки робить драматичнішим. Це – "іноформа" діалектики історичного шляху людського пізнання й самопізнання...
Відомо, що поетичне мислення відрізняється від раціоналістичного, зокрема, й тим, що в ньому по-своєму зберігається сила уяви "дитячої доби" людства. В добу міфологічного пізнання світу головним знаряддям цього пізнання і була уява. Вона пояснювала і впорядковувала світ так, як це було приступно і зручно для людини. Враховуючи огромність, складність і таємничість світу, можна зрозуміти, яких зусиль і "хитрощів" це від неї вимагало. Чи не звідси у людства та виробленість, розвиненість уяви, ті її енергетичні запаси, спружинена сила, яка дрімає, зберігається в ньому й тепер, коли основні, світовпорядкувальні функції від неї перебрав на себе раціональний глузд? Певно, краса й енергія, невичерпна "розгадувальна" винахідливість уяви – одне з головних духовних багатств, які первісне людство передало в спадок цивілізованому.
Уява – найсуб’єктивніший, найінтимніший, "найдушевніший" спосіб пізнання й привласнення об’єктивного світу. Водночас це, в історичному минулому, і наймасовіший, родовий для людини спосіб пізнання; індивідуальні за своїм першопоходженням здогади й фантазії швидко ставали загальноплемінними міфами, колективною анонімною творчістю, що підтверджувало родову людську природу уяви. Уява була водночас і тим, що давало людині доказ її індивідуального життя, і доказ її корінної, родової ідентичності з іншими людьми. І розвивало її індивідуальність, і вело її до інших людей. З другого боку, уява була сполучною ланкою між малістю окремої людини і великістю об’єктивного світу, давала діалектичний взаємоперехід одного в друге; була єдиним способом, яким безмежно мала людина могла "підкорити" безмежно великий світ.
Обидві ці сторони уяви пояснюють її особливу цінність, та принадливість і для сучасного поета (як і в усьому історичному минулому, так і в неозорому майбутті). Адже це та духовна діяльність, де людина може досягти найбільшої індивідуальності і водночас родової спорідненості з іншими людьми (сподіваючись власні духовні осягнення зробити надбанням усіх); де людина може поєднати глибину "я" з широчінню всесвіту – саме те, що є основним надзавданням і основною надпотребою поета...
Але для сучасного поета, що виріс в атмосфері багатовікової цивілізації, "відродження" міфологічного мислення, первісної сили уяви являє значні труднощі. Особливо – коли йдеться про опанування сил і таємниць природи, мобілізацію внутрішніх резервів анімістичної образності. Тут йому доводиться долати чималий спротив раціоналізованого мислення, рутину прозаїчних уявлень, які чатують на нього вже з дитинства. Трохи інакше у Ювана Шесталова. Повернення до природи, намагання вжитися в неї, освоїти для свого світобачення, привласнити її багатства, її таємниці своїй душі – такої потреби у нього немає. Природа належить його поетичному світоглядові, вона – його поетичний "душоприказник". Доводилося робити зусилля в іншому напрямі – напрямі поєднання антропоморфічного і міфологічного мислення, анімістичної образності з сучасним світосприйманням, ідейним багатством сучасного світу.
...Те, що після Уїтмена стало традицією "вживання" людини в космічне життя природи, тут має трохи інакший характер. Тут немовби лунає голос самої природи, яка сама за себе "потрудилася" сказати. Загадкові тут не природа, не світ, не всесвіт: загадкова людина. І не людина прагне збагнути природу, світ, всесвіт, а вони прагнуть збагнути людину. Адже все інше – зрозуміле собі самому і решті природи, воно – в її споконвічному ладу. А людина – щось таке, що виломилося з природи, стало над нею; вона і належить природі – і не належить; вона – "найнеспокійніша" точка світового життя і найбільша її загадка. Всі сили, всі істоти, всі духи природи збентежені її невгамовністю й невситимістю – вона єдина не визнає за собою постійного, відмежованого, раз назавжди відведеного місця; вона без кінця себе перевищує, переростає і тим порушує усталеність світу. Вона змінює одвічний лад природи – силою, діянням, розумом, хитрістю, сміливістю, підступом!.. І от, у поемі Шесталова, ведмідь, осетер, глухар, журавель, лебідь, такі авторитетні в мансійській народній космогонії істоти, – всі сили розуму, влади, краси, гідності землі, нарешті, сама земля – звертаються до людини зі словами гіркоти, докору, поради, пристрасного питання: "Хто ти?" – за якими, однак, уже чується визнання своєї невіддільності від людини, від її розуму, енергії, долі...
І, звичайно ж, отой роздум природи, всесвіту про людину – стає формою поетичного самоусвідомлення людини. Це ж сама людина намагалася побачити себе очима природи та її одвічних живих сил, її одвічних характеристичних мудрих істот, збагнути своє місце у всесвіті і свою мету у космічній еволюції життя. І питання "Хто ти?" стає питанням "Хто я?" У відповіді на нього зливаються, взаємопереходячи один у другий, "природний" і "людський" погляди, а біологічна історія і природна функція людини переростають, перетворюються у її суспільну історію, соціальну функцію. І паралельно з цим природничо-філософська, родова абстракція людини історично й соціально конкретизується, розщеплюється на свої антиномії; роздум про великий зміст слова "людина" переростає в роздум про суперечливість цього змісту, про суперечливість між природничо-філософським ідеалом людини та її конкретними соціально-історичними модифікаціями ("той, хто придумав жахи Освенціма – теж уважав себе за людину"), про її історичну відповідальність, моральний тягар ("Я – людина... Так називатися право чи маю..."). В понятті про людину загальне невіддільне від окремого й особистого, від національного й племінного. І воно також увіходить у поетів роздум.
"Хто я?.." Юван Шесталов знає: не тільки найдивовижніша істота у взаємозв’язаному ланцюгові тисяч дивних істот природи, не тільки нащадок древнього і самобутнього племені з трагічною долею, заціліла іскринка великого багаття, розкиданого вітрами історії по всій Євразії, – але й "онук Леніна", член великої сім’ї комуністів.
...Дві загадки найбільше тривожать душу письменника: таємниця минулого народу – і його майбуття. Щоб проникнути в таємницю минулого, він аналізує скупі свідчення європейських та російських мандрівників, вдається до філологічних тлумачень фольклорних і мовних пам’яток, до легенд і власних припущень – поетична уява часом може підказати шлях до істини там, де науці бракує повноти фактів.
А щоб упевнитися в майбутті свого народу, звертається до сьогодення. І якщо не зникло ім’я народу, його слово, пісня й казка, його характер мисливця, рибалки й мудрого природолюба за тисячоліття поневірянь і безвісті, якщо повстав він з історичного небуття за тисячу років по тому, як угорський чернець-землепроходець Юліан оплакав його вигибання,– то тим більше не зникнуть його ім’я, мова і дух тепер, коли він відродився до нового життя. "Хіба людство забуде своє минуле? Хіба в наших нащадках не ворухнеться душа рибалки, мисливця?" "Не вмре квітонька маленька – моя мова...". Вона вплететься "в мову світову землі...".
Але ліричний герой Шесталова – не тільки "носій" древніх імпульсів племені, що йдуть з доісторичної давнини, не тільки спадкоємець історії та світопочування мансі, не тільки хранитель його історичного заповіту – а й Людина Планети. Потрібна була неабияка творча сміливість і сила духу, щоб представник недавно неписьменного "крихітного" народу в нашу бурхливу добу взяв і на себе, і на свої плечі духовну співвідповідальність за цивілізацію, за людську культуру, за людство – в ім’я і від імені свого народу; вплів свій голос, голос свого народу в стривожений голос усього людства – і змусив себе почути.
Соціалістичний реалізм передбачає і дає можливість якнайширшого включення в свою ідейно-естетичну систему, в сучасну духовність традиційних народних духовних скарбів. А широчінь стильових діапазонів соціалістичного реалізму дає можливість використання в ньому також і "архаїчних" образних структур – їхнього оновлення, їхньої дієздатності у відтворенні і творенні нової душевної структури сучасника. Один із прикладів цього і можна бачити в творчості Шесталова.
Юван Шесталов у розквіті творчих сил. Виходять його нові поетичні збірки ("Вогонь і сніг", 1979; "Слово гіперборея", 1984; тут особливо цікаві однойменна поема, з її філософським осмисленням теми Еллада – Північ у діалектиці полярності і єдності виявів життя людства, та "Небо і Земля" – щось ніби спроба сучасної натурфілософської поеми, з колажуванням народних легенд, пісень, загадок, з елементами драматизації); публіцистичні й нарисові книжки (як-от "Велика риба", 1982, – широка і пристрасна розмова про раціональне використання природних багатств Півночі, хазяйське ставлення до них). Він сповнений нових задумів. Як художника його захоплюють величезні перетворення, що відбуваються на його землі, та люди, які ці перетворення здійснюють.
Ця тема звучить у книзі "В краю Сорні-най" (1976), жанрову своєрідність якої означено в підзаголовку: "Північні монологи". Це і нариси про освоєння Західного Сибіру та Півночі, і політично-публіцистичний коментар до вражаючих фактів та процесів сьогодення, і широкі та пристрасні ліричні роздуми про долю свого народу, і поетичні екскурси в його історію, яка оживає сьогодні скарбами духовної спадщини, як земля озивається скарбами своїх глибин.
Автор веде читача своїм рідним краєм і розповідає те, чого ніхто, крім нього, не може розповісти – так, як він його переживає. Кожне сучасне враження викликає спогади й асоціації, що ведуть думку захоплюючими стежками, – так і лине оповідь, у якій переплелися картини сучасного індустріального будівництва й портрети будівельників, геологів, нафтовиків – з міфами й піснями, з історичними та етнографічними відомостями й цитатами з наукових досліджень, з матеріалами газет та публіцистичними пасажами про два способи життя в їхньому порівнянні. А весь цей різнорідний і вміло колажований інформативний матеріал об’єднується пристрасним роздумом про долю малих народів Півночі колись і тепер, у нас і на капіталістичному Заході, перейнятий пафосом утвердження історичного майбуття цих народів та цінності їхніх культур (до речі, ІПесталов послідовно виступає вмілим пропагандистом цих культур, багато пише на цю тему, – і в цій книжці також розповідає про письменників, художників, скульпторів; музик північних народностей та про тих російських письменників, учених, митців, які допомагали становленню їхніх культур).
Колись в інтерв’ю "Литературной газете" Шесталов казав: "Я співець і мрію про свою найпрекраснішу пісню, щоб говорити не тільки зі своїм народом, а з киргизами, казахами – з усіма... Всі національні літератури мають потенціальну силу, у них є традиції, вони сповнені народної мудрості. Все це потрібне для більшого розвитку радянської літератури, для її збагачення. А скільки ще в республіках невідкритих талантів!"
Твори Ювана Шесталова перекладено багатьма мовами народів СРСР (зокрема українською), деякими іноземними. Вони – помітна частина молодих "північних" літератур, які на наших очах стали самобутнім і важливим складником усієї радянської багатонаціональної літератури. Варто згадати тут один епізод із книги "В краю Сорні-най". Автор розповідає, як потрапив, відвідавши Ленінградський університет, де колись навчався, на лекцію... про свою творчість. "Зовсім недавно, здається, сам слухав лекції, як ці юнаки і дівчата з Півночі. Тоді такого курсу – "Література народів Півночі" – і в заводі не було! Були лише перші спроби північан сказати своє слово. А тепер студенти-північани повинні складати заліки і з моєї скромної творчості".
Що ж до "найпрекраснішої пісні", то вона, як і в кожного справжнього митця, – завжди попереду, поки палає вогонь творчості.
1980р.

---