Ще з шкільних літ нам відома фраза видатного російського поета М. О. Некрасова: "Поэтом можеш ты не быть, но гражданином быть обязан". У Б. І. Олійника ці дві іпостасі у нерозривній єдності. Були і лишилися. Бо хоч поет і відійшов у вічність, для нас, для всієї України він назавжди залишиться духовним авторитетом і незрадливою її совістю. Коли я чую не надто прихильні характеристики нашого національного характеру, серед яких присутня і така риса, як невірність, саме Олійник не дає впасти у відчай. Ось уже хто справді був надійний і вірний. Вірний своїм переконанням, вірний людям, що поділяли їх, вірний своїй багатостраждальній Вітчизні.
           Б. Олійник безперечно найбільш яскравий український поет нашого часу. Він глибоко національний, органічно пов’язаний з радощами і печалями свого народу. Його пристрасна поетична муза служить не сильним цього світу, на кожному повороті історії ідеологічно різним, а простим людям. Вона не абстрагована від життєвої злободенності, але пов’язана з нею не на рівні простої літературної ілюстрації, а глибоких філософських роздумів і узагальнень.
           Справедливість сказаного можна бачити в поезіях Б. Олійника, присвячених Матері. Ця тема проходить через усе його творче життя. Фактично, з неї воно і почалося, коли у 1962 р. був опублікований вірш "Мати". Потім поет напише ще один твір, де образ матері повстане в усій його розмаїтті – від матері хранительці сім’ї, до матері Землі. Звичайно, в строфах "Мати сіяла сон під моїм під вікном", "Мати молиться в небо … на рідного сина", або "Я все віддаю за одне недоспіване: "Мамо", поет говорить насамперед про свою матір, але нам – читачам, здається, що це і про наших матерів. З особливою силою і ніжністю образ матері явлений поетом у "Пісні про матір". Читати її без душевного щему і сліз просто неможливо. Так в українській поезії про матір, про її прощання з дітьми і онуками ще ніхто не писав. "Навчила дітей, як на світі по совісті жити. Зітхнула полегко, – і тихо пішла за межу". За межу, але не в небуття, бо стала "замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки". При цьому, дітям і онукам у спадок лишила своє чесне трудове життя, у сріблі на травах і в золоті на колосках. В поемі "У дзеркалі слова" образ "Матері" переростає в образ "Вітчизни". "Ми ще у ті осиротілі дні // Закарбували правило залізне: З усіх – два слова: "Мати" і "Вітчизна" – існують звіку тільки в однині".
           Мати для Б. Олійника –його постійний співрозмовник, порадник і совість. "Поговоримо, мати. Ніщо не завадить тепер … поговоримо серцем до серця. Бо ти у мені. Ти вже всесвітом стала. Зорею. Травою. Вербою". З нею він звіряв свої думки і вчинки. Її святий образ освітлював його праведний путь, давав наснагу до оборони української мови і православної ідентичності, заповідану великими пращурами. Згідно з ним, у цій боротьбі не зарадять "шабля чи гармати", тут потрібен особливий меч, який "дарує із любові Мати // Як віру, пам’ять і закон предтеч. Йому імення Слово не пожате!"
           У вірші "Сиве сонце моє", з присвятою "Пам’яті матері", поет підносить материнський образ до рівня вічного символу буття. Вона основа основ роду, її ім’я викарбуване на фамільному гербі, а хустка, як прапор, осіняє боротьбу зі злом і неправдою. "Всі колись довершим круг", – продовжує тему Б. Олійник, смерть невладна тільки над матерями. "В чорнім горі і журі // Віру нашу не підтяти: Умирають матері // Та не вмре ніколи Мати!"
           Наскрізною темою для Б. Олійника була Велика Вітчизняна війна. Йому болять рани бійців, що стали на смерть в обороні рідної землі, він тужить за мільйонами полеглих, не може змиритися з невдячністю нащадків, котрі спродують ордени дідів, оскверняють їх святі обеліски і гріють руки над Вічним вогнем. У "Баладі про першого", написаній у 1965 р., поет просить не забути того першого солдата війни, який не дійшов до Ельби, не піднімався на Рейхстаг, але залишився навічно на Бузькому рубежі. Його вже тоді непокоїла байдужість Європи до пам’яті про страшну трагедію війни. "Останні позиції і бліндажі // Розорює ревно Європа // Лиш він, обійнявши гвинтівку, лежить // У вічнім, як рана, окопі". Пізніше, у вірші "На березі вічності", Б. Олійник скаже, що, зрештою, не було тоді ні других, ні третіх. "У списках планети однині усі вони – перші". Всі двадцять мільйонів, що полягли на кривавій ниві.
           Від недавніх пір, в день 9-го травня, за народної ініціативою запроваджена ритуальна хода "Безсмертного полку", коли разом з живими в єдиній колоні ідуть у фотографіях батьки, діди і прадіди, що здобули Перемогу над фашизмом. Спершу ця акція мала місце в Росії, а потім поширилась по всьому світу. В Україні 9-го травня 2017 р., незважаючи на те, що для нинішньої влади та Велика війна була не нашою, "Безсмертний полк" зібрав понад 600 тисяч учасників. Для усіх нас це стало якимось несподіваним моральним відвертям. Але якщо ми уважно вчитаємось в написане Б. Олійником, то побачимо, що він провістив "Безсмертний полк" задовго до наших днів. У вірші "Парад перед брамою вічності", написаному у 1995 р., поет першим поєднав у єдиній колоні живих і полеглих.
Крізь півстоліття невгоєне, –
Різних призовів і дат –
Строго шикуються воїни
На Історичний Парад.
У великодньому леготі,
Чисті, як правда сама,
Встали живі із полеглими:
Мертвих між ними – нема!
Для Б. Олійника, сина фронтовика, абсолютно неприйнятним є лицювання історії тієї страшної війни, яку новітні ідеологи не визнають ні Великою, ні Вітчизняною. Як же вона не Вітчизняна, коли двічі чорним смерчем прокотилася по Україні і забрала понад шість мільйонів молодих її синів і дочок. Забрала і батька поета, якого він із мамою виглядав серед тих, що поверталися з війни і шукав серед тих, що пропали безвісті. Іноді йому здається, що він чує голос батька і бачить його.
Шукаю між тих, що безвісти ...  в судну годину.
Та, батьку... Та де ж ти?
І чую здалека, як з берега вічності: "Сину.
Стою посивілий. А він мені … зірку з пілотки.
О світе ж мій, світе!!! А я ж уже старший від батька.
І дивиться в серце так ніжно, печально і гірко.
"Прости мені – каже, – що виріс без отчої ласки".
У вірші "Вже менше їх, іще живих у плоті", Б. Олійник звертається до нащадків з пересторогою не забувати "люті уроки" війни, не гендлювати її святими символами, бо інакше країна загине.
Та вже коли онуки в переторзі
В металобрухт здають і тих, що в бронзі,
Забувши найсвятіше іспокон, –
Тоді й без ядерного градопалу.
В державі, де нащадки вбили пам’ять,
Страшніший війн гряде Армагеддон.
           Б. Олійник не зрікається й не проклинає наше соціалістичне минуле. Він глибоко переконаний в гуманній сутності цієї ідеї. Вона не знайшла кращих зразків реалізації, але вина у цьому не ідеї, а тих, хто не вмів впровадити її в життя, хто, зрештою, зрадив її. Йому глибоко чужі ті, хто легко зреклися минулого, хто в нелюдському ражі гарцюють на гробах своїх батьків і дідів. Таких оборотнів, що поміняли душі, поет показав у ряді сатиричних віршів – "Марш п’ятої колони", "Сон", "Перевдягання душ", "Третій", "Прозріння" та інших. По суті, мова в них про безчесних людей, котрі спритно поміняли переконання і без сорому і совісті, знову вчать нас, як треба любити Україну. При цьому роблять вигляд, що це не про них вбивчі характеристики Олійника:
Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під марші перегуд
Коммутанти п’ятої колони
З яничарами навперегони
Україну на торги ведуть!
На превеликий жаль, цей незбагнений союз коммутантів з яничарами не приніс Україні кращої долі. Під нові гасла і знамена вони перетворили Україну з однієї із найрозвинутіших країн Європи у вимираючу. На переможному марші в нове життя вона втратила 10 млн. жителів.
… Це ж ти волав: "За волю – до загину!"
І ми пішли. І – вперлися у кут.
Ми хочем, щоб не вмерла Україна,
Так українці ж. волоцюго, мруть!
У багатьох поезіях, а найбільше у набатній поемі "Трубить Трубіж", Б. Олійник роздумує над майбутньою долею України. Її він любить усім серцем і не раз освідчується у цьому.
І надивившись різних див, –
Клянуся на мечі пера, –
Дивнішого не сподобив
Від України і Дніпра.
Тут кожна віть мені жива.
Тут всі – свої. І всі – мої.
І мати квіти полива …
Хоч вже давно нема її.
Любить, але не може змиритися з тим, якою вона стала і куди йде. Він роздумує над цим разом з Богданом Хмельницьким і Тарасом Шевченком. Чи про таку Україну вони мріяли? І чи таку Україну збудували "Українолюби ревні"? Поет не ідеалізує минуле, згадує Шевченкові образи – "Варшавське сміття" і "грязь Москвы", але і від нинішнього не в захваті. Він не може спокійно жити, як
           Над Україною "во время люте",
Коли Солдат Великої війни
Упроголодь збуває ордени, –
Такі гримлять загонисті салюти,
Немов чума гостює в сатани.
Б. Олійника лякає так званий новий цивілізаційний вибір України. Він вважає, що робимо його не стільки ми, скільки наші наставники із-за бугра. Боїться, що коли й дійдемо в Європу, то будемо вже не "українцями, а хохлаками".
Заблукані в глухім чортополосі.
З похмілля так і не збагнули суть:
Що то не ми йдемо, сліпі і босі,
А нас ведуть.
І покіль ви, такі свідомі й ситі,
Годовані із нетутешніх блюд,
Шукаєте нам корінь у санскриті, –
Нас в корінь б’ють!
           На завершення, хотілося б виділити ще одну тему творчості Б. Олійника, яка постійно привертала його увагу. Це слов’янство. Насамперед, східне, але й інші його гілки. Провідною ідеєю для поета було слов’янске братство. У вірші "Ода братерству", присвяченому корінневій єдності двох етнічно споріднених народів – українського і російського, йдеться про спільні історичні витоки і нерозривну сплетеність доль. Перед читачем постає широка картина їхньої героїчної і драматичної історії – від Київської Русі до часів Великої Вітчизняної війни. Всього було "На довгій ниві пройдених століть", але вистояли під ударами іноземних зайд два народи змогли тільки завдяки своїй єдності.
           І навіть в ночі скорбної руїни,
           Коли фашист рубав слов’янську віть,
           Ми знали:
                                  ні не вмерти Україні,
           Покіль Росія при мечі стоїть.
Напевно, у нинішній час непростих взаємин між Україною і Росією – пафос поетичних узагальнень Б. Олійника не усім здається близьким, але я впевнений, що ми не маємо морального права ревізувати сказане. Олійник – неперевершений майстер епічного слова – писав не на потребу дня, не до ювілейної дати, але за велінням серця і, звичайно ж, для вічності. У цьому він зрідні мудрому і незворушливому літописцю. Так і справді було. Сподіваюся, що й буде. Вік народів довший від віку їхніх недолугих керманичів. І хто зна, чи не доведеться українцям з росіянами ще не раз боронити свою східнослов’янську православну ідентичність. Згідно з образним висловом поета, "слов’янську віть" і "слов’янський родовід".
           Такими ж близькими і рідними для Б. Олійника є білоруси. Їхню трагічну долю в часи воєнного лихоліття він увібрав до свого серця так само близько, як і українську. Спалена Хатинь і його особисте невиліковне горе. І тому, звертаючись до Білорусії, поет просить дозволити йому, коли "вечір погасне останнім стакато, – перейшовши печальний курган // Край беріз твоїх тихих замисленим явором стати".
           Надзвичайно близько Б. Олійник сприйняв брутальну розправу НАТО над сербами. Він не раз побував в гарячих точках Югославії, виступав з яскравими публіцистичними есе, у яких розповідав, як цивілізована Європа скидала на голови сербів бомби зі збідненим ураном. Одне з них – "Хто наступний?" – стало гірким пророцтвом поета, згідно з яким Югославія не остання країна, що зазнала глобалізаційної "демократизації" США і їхніх європейських союзників. Невдовзі вони й відповіли поету на його запитання. Наступними стали Ірак, Афганістан, Лівія, Сирія. Зрештою, добрались і до України.
           Не міг Б. Олійник не висловити свого ставлення до югославської трагедії і в своїх поетичних творах. Один із найпронизливіших і набатних має назву "Гей, слов’яни". Він про сербів, котрі у двадцятому віці опинилися "на смертній межі", і про їхню православну віру, на яку "замахнувся сатана". Все це, як вважає поет, вимагає всеслов’янської солідарності, "Бо, коли не врятуємо сербів од смерті // Ми погубимо совість і пам’ять свою!" і сказано це не заднім числом, коли всі ми стаємо мудрими, а в самий розпал кривавої трагедії сербів. Можна сказати, голос поета пролунав прямо із сербських окопів.
Пізніше, у вірші "Спасибі вам, серби!" Б. Олійник повернеться до цієї теми ще раз, коли стало відомо, що слов’яни так і не сподобились на солідарний протест, а деякі і надали для прольоту натовських бомбардувальників свій повітряний простір. Поет просить прощення за тих, хто "Забравшись в нори і підвали // Тремтіли як осинові листи". І це в той час, як в Брюсселі, в генеральному мундирі "Обнявши смерть регоче сатана". Вибачившись, у тому числі і за слов’янських братів, Б. Олійник звертається з вдячністю до гордих і незборимих сербів.
Спасибі, серби
незборимо горді!
Ви йшли в огонь
відкинувши щити,
Аби не спопеліли
між народів
Дияволом підпалені
мости.
Я мав щастя товаришувати з Б. Олійником і спостерігати його в різних обставинах. І що завжди мене вражало, це його епічний спокій. Він був повністю позбавлений услужливої суєти, чим грішили і грішать багато хто із його соратників по перу. Здавалося, що знає істинний смисл приходу у цей світ і з спокійним достоїнством звершує призначену йому земну місію.

P.S. Ще в молоді роки Б. Олійник написав щемливі слова про смерть, яку страшно зустріти кожному "в славі там чи в неславі". Але ще страшніше, вважав він, коли людині "ні за що вмерти". Доля виявилась милостивою до поета. Йому було за що вмерти. Все написане і сподіяне ним, як і він сам, залишиться навічно у вдячній пам’яті нащадків.