У Львівському університеті в 1936–1941 рр. я студіював всесвітню історію і сходознавство, а крім того брав активну участь в особливо діяльній історично-філософічній та філологічній секціях Наукового Товариства ім. Шевченка[1]. З початком другої світової війни, назовні українські вчені згуртувалися в об’єднанні науковців у м. Львів при Літературно-Мистецькому Клубі і під цією фірмою виступали з низкою доповідей.[2] Тоді ж у знаменитій бібліотеці Товариства ім. Шевченка я мав змогу запізнатися із творами ведучих вчених на полі гуманітарних наук (філософія, філологія, література, історія). Твори одного вченого були мені дуже близькі. Цим вченим був Дмитро Іванович Чижевський, приват-доцент Українського Вільного Університету в Празі. Я захоплювався його "Нарисами з історії філософії на Україні", що вийшли друком у Празі 1931 р.[3]
Щоб зрозуміти мій зв’язок з професором Чижевським треба коротко подати інтелектуальну історію українського студентства, починаючи від 1919 р. Як відомо, українські визвольні змагання в Західній Україні, зокрема Галичині, закінчилися невдачею. Розчарована тим українська студентська молодь розпочала боротьбу не на життя, а на смерть із своїми батьками за те, що не зуміли вдержати української державної самостійності. В той час в Європі стали панівними тоталітарні ідеології: комуністична та інтергрально-націоналістична. Після голодомору 1933 комуністи втрачали українських студентських послідовників. Молодь перестала слухати своїх батьків і намагалася перебрати керівництво над громадськими, політичними та науковими інституціями. Без відповідної підготовки, з вірою, що море по коліна, вони ставали жертвою різних світових авантюристів, які направляли їх на підпільну роботу і на терористичні акції. Це закінчувалося тим, що молоді ідеалісти попадали до в’язниць, або вироком на смертну кару. Але це не лякало молодих, бо за їхніми акціями слідкувала теж українська західна преса, подавала кожного дня інформацію про арешти, а це дуже імпонувало молодим і в такий спосіб можна було за один день стати національним героєм. Правдиві українські патріоти не могли спокійно дивитися на ту оргію, в першу чергу митрополит Андрій Шептицький, й намагалися усіма можливими аргументами навернути молодь на правдивий шлях. До тих, хто намагався переконати молодих на базі проблем інтелектуальної історії належав Дмитро Чижевський. Тому його ім’я попало до списку чільних ворогів українського націоналістичного руху. На щастя у 30-х–40-х роках ХХ ст. керівництво українських студентських організацій дісталося в руки молодих людей під проводом колишнього діяча ОУН, філософа Василя Рудка[4], які розуміли, що акції "Патріотів" ведуть до певної загибелі цілого українського покоління. Бо щасливці, які мали можливість студіювати у першорядних європейських університетах і опісля принести максимум користі для свого українського народу замість того марнують свій час на небезпечну забавку, яку вважають за революційну роботу. До тих, хто намагався врятувати українську студентську молодь належав і я. В 1943–1960 рр. я студіював і працював в Німеччині. Спочатку в Берліні до 1946 року, а опісля 1946–1952 рр. в Ґеттінґенському університеті. Як в Берліні, так потім в Ґеттінґені я був головою Української студентської громади, а разом з тим членом Головного управління українських студентських товариств, які обіймали крім Німеччини, Австрію та Чехословаччину. Спочатку я був співредактором, а опісля головним редактором журналу "Стежі" – органу Головного управління українських студентських товариств. Як пресовий референт і головний редактор в 1946–1948 рр. журналу "Стажі" українського студентського середовища Німеччини та Австрії, що виходив в Інсбрук–Мюнхені, але редагувався у Ґеттінґені, я друкував не тільки статті студентів, але і представників попередньої генерації – ведучих українських вчених, таких як Борис Крупницький (учень Дмитра Дорошенка) та інших. А також, наслідуючи Миколу Зерова із 30-х років у Києві я ввів відділ "До джерел", щоб познайомити студентів із працями велетнів української науки – як Вячеслава Липинського ("Роль слова", "Національна аристократія"), Дмитра Чижевського "Український національний тип"[5]. Відстоюючи позицію, що "нація" – це дитина Великої французької революції (1789–1794 рр.), яка розвивалася в Західній Європі протягом XIX ст., я дійшов висновку у 1942–1943 рр.: процес формування української нації почався також у тому столітті. Моя дефініція нації – це спільнота людей, що живуть тепер почуттям свого спільного зв’язку в минулому і мають ясні політичні цілі на майбутнє, зокрема на свою місію, що її не кому іншому, а їм, власне, доведеться виконати. Завершення місії – це такого чи іншого формату держава.[6] Продовжуючи українську державну концепцію я опублікував у 1946 р. нову працю "Шляхи української незалежності".[7]
Кілька місяців після того, як я прибув до Ґеттінґену, під кінець літа 1946 р., одного погідного дня до мого помешкання прийшов невідомий мені старший пан. Він говорив українською мовою і назвав своє ім’я: "Я – буду Дмитро Чижевський". Я був дуже здивований і радий, що мав змогу особисто познайомитися з проф. Чижевським, який був здавна моїм вченим ідеалом. Я запросив його відпочити в мене, пригощаючи гостя кавою. Дмитро Іванович розповів мені причину свого візиту до мене. Професор приїхав до Ґеттінґену в офіційній справі: запрошення працювати на кафедрі славістики і дізнався в канцелярії факультету про мою адресу. Тоді Дмитро Іванович вирішив мені особисто подякувати за друк фрагментів з його "Нарисів..." Вчений підкреслював, що ця несподіванка була для нього дуже важливою, бо доказувала, що серед української студентської молоді є такі, котрі вміють оцінити його життєву працю. А також був важливим для нього той факт, що стаття з’явилася в той час, як деякі українські кола інтелігенції кидають на нього нечистоти.
Дмитро Іванович запитав мене над чим я працюю. Я відповів, що концентрую свою увагу над докторською дисертацією: "Караханідські студії" з історії першої ісламсько-кагансько-тюркської династії Караханідів у Центральній Азії (840–1212 рр.). Але я маю одну велику проблему: знаменита Ґеттінґенська бібліотека була якраз за кілька місяців до кінця Другої світової війни перевезена на сховище до копалень солі в горах Гарцу. Якраз в той час англійці почали бомбардування Ґеттінґену. З пізньої осені 1943 р. в Берліні я працював у найкращій німецькій бібліотеці (Пруська бібліотека), яка мала спеціальне відділення для сходознавства. Мені розповідали, що частина бібліотеки перевезена до Марбурга, чи це правда? Дмитро Іванович відповів на те, що ця бібліотека не тільки перевезена, але і упорядкована так, що нею можна користуватися. Тепер навзаєм, запрошую Вас на свою квартиру, бо я дістав до моєї диспозиції цілий перший поверх, і ласкаво прошу Вас пожити у моєму помешканні. Я подякував Дмитру Івановичу за його люб’язність і доброту до мене і ми домовилися, що коли я буду мати відповідні документи й знатиму, коли зможу приїхати до Марбурга, то зателефоную йому. З Ґеттінґена до Марбурга недалеко, всього біля 120 км. Але в ті часи (влітку 1947) це була правдива повна пригод експедиція. Німеччина була поділена на чотири впливові зони – Східна стала радянська, Західна була: американська, англійська і французька. Щоби переїхати з однієї зони до другої треба було мати перепустку від представника керівництва даної впливової зони. Крім того треба було роздобути залізничний квиток. Потягів було мало, а охочих подорожувати були маси. Це – в першу чергу – біженці з Німеччини і різних частин Європи, а крім них, так звані, "паскарі", цебто ті, хто займався чорним ринком. І одні і другі мали гори пакунків. Я дістав від декана філософського факультету Ґеттінґенського університету і професора Ганса Гайнріха Шедера рекомендаційні листи, на підставі яких, приблизно за тиждень, мав перепустку і залізничний квиток до станції Марбург. Чому саме Ганс Гайнріх Шедер? Я був його учнем ще в Берліні (1944–1945 рр.). Моїм щастям було зустріти професора Ганса Гайнріха Шедера (Schaeder[8] (1896–1957)), який був універсальним ученим типу Ренесансу – блискучим філологом, сходознавцем, істориком, філософом, теологом, а крім того, професійним піаністом. З початком бомбардувань Берліна учений мусив покинути свій дім, прекрасну бібліотеку і переїхав в Ґеттінґен, де дістав дві кафедри: із сходознавства й історії релігії. Я поїхав за ним до його місця побуту. Хоч його головна спеціальність була іраністика, він дуже добре знав семітські мови, тюркські, був знавцем світових літератур: творчості Гете, Г. фон Гофманшталя, Данте, відомий як дослідник Старого Завіту. Мій професор був дуже відкритою, темпераментною людиною, жив постійно в екстрімах, відзначався енциклопедичною пам’яттю та інтелігентністю. Реагував на думку співбесідника поки той ще закінчував її формулювання. Кожна розмова з ним була духовна "оргія", говорячи словами Лесі Українки. Тільки професор Шедер дешифрував закодовану догматичну суть релігії маніхейців, відрізнив їх logos від mythos-у. Кожна його лекція з теології мала притягальну силу для студентів у Ґеттінґенському університеті, куди я прибув весною 1946 р. Промовець він був знаменитий. Його знання були глибокі, бачення, яке професор передавав своїм слухачам, було логічним, філософськи добре обґрунтованим й віддзеркалювало його глибоку обізнаність з різномовними джерелами. Крім того, він мав талант відтворювати ауру епохи, якою займався. Із кожної зустрічі з ним, чи на його лекціях і семінарах, на яких він "тероризував" студентів запитаннями з усіх можливих дисциплін, чи з ним приватно, своїх близьких студентів та докторантів, приймаючи вдома при каві і тістечках, – всі ми виходили збагачені новими ідеями та стимулами. Це – власне Шедер познайомив мене із творчістю англійського представника всесвітньої історії Арнольда Тойнбі (1889–1975), соціолога Макса Вебера (1864–1920) та істориками Сходу Йосипом Марквартом (1864–1930) і Василієм Владимировичем Бартольдом (1869–1930). Власне, лектура твору останнього "Туркестан в эпоху монгольского нашествия", 1900 р.[9] мене полонила і я знайшов там стимул зайнятися першою ісламською кагансько-тюркською династією Караханідів, що в рр. 840–1212 володіли обома Туркестанами. Це – в результаті, стала моя докторська дисертація "Караханідські студії"[10], яку я захистив в Ґеттінґені в 1948 р. і дістав посаду доцента (після габілітації).
Я дуже багато навчився від Шедера. Перш за все, що є тільки одна історія, один процес світового розвитку – світова історія. Хоч неможливо одній людині повністю оволодіти усіма джерелами світової історії, все ж, студіюючи історію однієї країни неможливо трактувати її в ізоляції. Власна "національна" історія – це складова частина всесвітнього історичного процесу. Шедер перестерігав перед небезпекою індоктринізації, яку приносить із собою школа, зокрема у трактуванні історії своєї країни. В філології кожна кома важлива. Але Шедер мене переконав, що історик середньовіччя – а таким тепер я ставав, бо в центрі моєї уваги були як Україна, так і вся Євразія з її пів-кочовими імперіями – мусить бути заразом філологом. Тільки уважний філологічний аналіз джерела відкриває – навіть якщо на невеликі фрагменти – код думок тих, хто залишили свої писані свідоцтва. А крім того – сама мова – є дуже важливе джерело для пізнання оригінальності даної культурно-політичної свідомості.
Отже, коли знаменитий славіст Д.І. Чижевський запросив мене приїхати до Марбурга, щоб продовжити мої наукові дослідження, я радісно відправився на залізницю з відповідними документами. Але те не допомогло мені дістатися до вагону. Я прийшов на перон приблизно за годину раніше, але вже були довгі черги до дверей кожного вагону. Тоді я зробив рекогністецію перону і знайшов одну чергу, яка мені здавалася надійною. Поки що вагони були закриті на ключ. Коли прийшов час відправлення потягу, двері відкрили, але настали дантівські сцени. Жінки, діти і чоловіки із своїми валізами намагалися відсунути один одного від дверей, так що прийшлося вжити фізичної сили, щоб дістатися до вагону. Мені це вдалося тому, що не мав валізи, а тільки ранець за плечима. Також, вже, коли здобув двері, мені вдалося влізти до вагону і знайти там місце. Після того, як ми проїхали близько двох годин різною швидкістю, ми врешті решт прибули до станції Айхенбаум, яка була кордоном поміж американською і англійською впливовими зонами. На цій станції нам наказали вийти разом зі своїми валізами і чекати на пероні. В цей час прийшли митники і їх інспекція тривала біля години. У своєму наплечнику я мав одну книжку і мої виписки із доступних мені джерел і дещо чистих зошитів. Митники пройшли, не кинувши око на ці мої скарби. Тепер ми мали продовжити подорож, цебто, треба знов повторити мистецтво влізти до вагону, що мені й вдалося. Нарешті, після години їзди, поїзд прибув до станції "Марбург", тому що там мало людей виходило я не мав жодних проблем з тим, щоб дістатися до перону. Там на мене вже очікував Дмитро Іванович і ми поїхали з візником на його квартиру до міста. Зразу я повідомив Дмитра Івановича, що не маю американської пайкової картки, так як ці харчові картки з англійської зони, з якої я приїхав, не можна було виміняти на картки американської зони. Дмитро Іванович заспокоїв мене і повідомив про те, що він вже має для мене харчові картки на місяць. Як професор, який постійно дбає про забезпечення потребуючих студентів і має свої знайомства у представників влади, він дістає в разі потреби додаткові картки. Коли ми приїхали на його квартиру, там вже гостювали два студенти із радянської зони. Дмитро Іванович запросив нас до столу і пригостив своїми ласощами. Тут треба згадати, що він був не тільки знаменитий філософ і славіст, але також знаменитий гурман, який вмів сам фахово приготувати королівську їжу. Пізніше Дмитро Іванович показав мені свою гордість: кулінарне відділення своєї бібліотеки, де були зібрані рідкісні книжки давньої і новітньої "Кулінарії" європейських та країн з інших континентів. Одного разу Дмитро Іванович довірився мені, що серйозно працює над темою: "Філософія кулінарного мистецтва", однак цього плану вчений не встиг виконати. При тому він із великою любов’ю пробував відтворити рецепти і, навіть, у повоєнний час, коли не можна було дістати багатьох інгредієнтів, він був спроможний творити кулінарне чудо. Я думаю – це тому, що Дмитро Іванович мав головне життєве завдання, яке поставив перед собою й виконав.
Дмитро Іванович Чижевський є визначний український славіст, історик, автор численних досліджень з літератури, історії, філософії, суспільної думки слов’янських народів. Близько ста книжок Чижевського вийшли друком 15-ма європейськими мовами.[11] Лише один штрих до портрета нашого знаменитого славіста відносно "Слова о полку Ігоревім". Чижевський вважав "Слово" високохудожнім твором давньої української літератури ХІІ ст.[12] – доби орнаментального стилю, що переходить із пізнього середньовіччя до Ренесансу. Визначаючи жанр "Слова", Чижевський говорить про нього як про світський ліро-епічний "інструментир",[13] про поему особливого виду. На стилістику "Слова" вплинула поезія скальдів типу "копие изломити", одначе поезія скальдів (драпи на честь конунгів) не дає чіткого уявлення про творчість Бояна, бо драпи записані лише в ХІІІ ст. Метафори Бояна вільно відтворюють абстрактні поняття і більше прив’язані до християнсько-біблійної поетики, ніж у скальдів. Чижевський прихильник автентичності "Слова" і присвятив спеціальну статтю критиці концепції т.зв. "скептика" А. Мазона, вважаючи її ненауковою.
Але повернемося до нашої наукової співпраці на марбурзькій квартирі Дмитра Івановича. На другий день я пішов до Гесської провінційної бібліотеки, де була розміщена Берлінська (Пруська) бібліотека. На базі моїх рекомендаційних листів я дістав бібліотечну картку, яка давала мені доступ до книжок. Цілком випадково я тут зустрів моїх старших колег з Берліну, і вони стали моїми гідами. Бібліотека була розміщена на трьох поверхах і треба було знати, де знаходяться різні відділення як то: каталоги, періодика, монографії, довідкова література, тексти східних мов і спеціальні словники. Бібліотека працювала від 8 години ранку до 5 години вечора. Я завів добру дисципліну і щодня з ранку до вечора там працював. Опісля я йшов до ресторану, який Дмитро Іванович мені порекомендував і, маючи картки, міг собі дозволити це. Часом Дмитро Іванович запрошував мене на вечерю, при якій ми часто обговорювали мої відкриття в бібліотеці, а також біжучі проблеми українознавства. Коли бібліотека не працювала, а Дмитро Іванович не мав жодних університетських обов’язків, ми насолоджувалися книжками. Марбург був старим університетським містом, в якому було чимало книгарень та букіністичних крамниць. У 1947 р. в Німеччині майже не діяли видавництва. Зате у букіністів можна було знайти щось цікаве. У тому часі Дмитро Іванович став колекціонувати специфічний вид книжкової продукції: писання графоманів різними мовами, крім західноєвропейських, також слов’янськими. Після вечері Дмитро Іванович переглядав нові книжкові скарби і читав вголос пасуси, які йому більше за все припали до душі. В час мого побуту у Марбурзі я мав змогу рідко слухати лекції професора, або брати участь у його семінарі, з огляду своєї праці у Пруській бібліотеці. Але Дмитро Іванович вимагав від мене, щоб я приходив обов’язково на його публічні лекції, які призначалися для Марбурзького університету і його гостей. Їх було всього тільки чотири на семестр. В моїй пам’яті залишилося велике враження від двох його лекцій. Перша була про діяльність німецьких пієтистів із Галле (Франке та його школа) у Росії та Україні у XVIII ст. Друга – про "Філософію серця" українського філософа ХІХ ст. Памфіла Юркевича. Дмитро Іванович чудово володів німецькою мовою, мав величезний запас слів, його морфологія і синтаксис були бездоганними, але була одна трудність в фонетиці, коли слідувати зо його ходом думки людині, яка вперше чує його німецьку мову. Справа в тому, що його артикуляційна база не була німецька, а російська. Так він пом’якшував приголосні перед голосними і та е, наприклад, "sich" – як "зіх", а німецький артикль "der" як "дєр", крім того німецьке "h" як "г", наприклад Heinrich у нього було Ґайнріх, а також початкове німецьке "ü" вимовляв як "ує", наприклад, дуже часто вживане "übund" у нього виходило як "уєбунг".
У Марбурзі я пробув приблизно три місяці і зібрав багатющий матеріал для своєї докторської дисертації, яку захистив у червні 1948 року "Summa cum laude" (з найбільшою похвалою). За цей час 30 березня 1947 р. в Мюнхені відбулися Загальні збори Наукового Товариства ім. Шевченка. В. Кубійович був обраний генеральним секретарем Товариства, а головою став професор І. Раковський. Перебування членів Наукового Товариства в різних країнах висунуло потребу організувати в них відділи і представництва Товариства. Поки що було зорганізовано Американський Відділ НТШ в Нью-Йорку під проводом голови – професора д-ра М. Чубатого і Відділ в Голандії з осідком у Кулемборгу під проводом голови – професора д-ра В. Лаби. До структури НТШ було введено створений у цьому ж році Інститут енциклопедії українознавства, який очолював З. Кузеля. Головними редакторами "Енциклопедії українознавства" були призначені В. Кубійович і З. Кузеля. Навколо проекту "Енциклопедії українознавства" об’єдналися професори УВУ члени НТШ, УВАН, зокрема, О. Оглоблин, Ю. Шевельов, Н. Полонська-Василенко, Б. Кравців, І. Кошелівець, Ю. Луцький, А. Жуковський, О. Пріцак.
Статті до енциклопедії опрацьовували понад 100 фахівців. "Енциклопедія українознавства" давала суцільний, ясний, по змозі докладний образ території, людності, культури й господарства українських земель від найдавніших часів до сьогодення на основі повного перевіреного матеріалу із застосуванням новітніх здобутків науки. У червні 1949 р. вийшов 1-й із 3-х загальних "ЕУ" томів, що був з усіх галузей наук і життєвих пізнань. Спеціальні труднощі складав для головного редактора Володимира Кубійовича розділ 9-й "Культура". Член редакційної колегії – мовознавець, проф. Юрій Шевельов, який працював тоді у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, був у товариських стосунках зі мною. Часто я відвідував його в Нью-Йорку і ми багато часу присвячували проблемам складових частин української культури. Мій підхід, що крім індоєвропейських, треба брати до уваги східні складники, сподобався Юрію Володимировичу Шевельову і мовознавець запропонував мене як сходознавця головному редакторові "Енциклопедії українознавства" для опрацювання цього розділу. Головний редактор В. Кубійович переслав текст моєї статті ще до другого члена редакційної колегії, а саме: Дмитра Івановича Чижевського. Йому не тільки моя стаття сподобалася, але він вирішив в деяких місцях її доповнити і стаття вийшла частинно під двома прізвищами: Д. Чижевський і О. Пріцак (Мюнхен–Нью-Йорк, 1949, с. 694–708). В тому самому часі Дмитро Іванович і я зустрічалися в м. Аугсбурзі, де ми брали участь у створенні Української Вільної Академії Наук у Німеччині.
У 1949 р. західні альянти об’єднали три зони Західної Німеччини і відновили Німецьку державу під назвою Союзна Республіка Німеччина, канцлером став талановитий політик Конрад Аденауер, а міністром економіки став Людвіґ Ерхардт – творець німецького економічного чуда. Невдовзі Німеччина економічно відродилася, стала успішною західноєвропейською державою, і, подорожувати стало знову приємно. Діяли готелі і в ресторанах можна було дістати вибагливу їжу, без жодних карток. Я приїздив до Марбурга ще кілька разів, і вже не турбував Дмитра Івановича, хоч ми зустрічалися в ресторані.
У тому ж 1949 році Дмитро Іванович дістав запрошення від Гарвардського університету приїхати туди в якості гостевого професора університету. Д. Чижевський зоставався в Гарварді до 1956 р. Учений не міг в цьому університеті дістати ніякої кафедри тому, що відмовився викладати англійською мовою, а проводив лекції російською мовою. Тоді ж сталася з ним така пригода. В міжчасі, Марбурзький університет створив кафедру славістики і вислав офіційного листа із пропозицією до Дмитра Івановича в Гарвард, чи він не був би готовий очолити названу вище кафедру? Дмитро Іванович, який вже кілька разів одержував службові пропозиції, із яких нічого не виходило, вирішив взагалі на цей раз не відкривати листа. Марбурзький університет чекав понад рік відповіді від нього, але не діставши її, вирішили, що вчений не зацікавлений у тому. Отже, коли Дмитро Іванович повернувся у 1956 р. до Марбурга, кафедру славістики вже очолював історик нової російської літератури Альфред Раммельмаер, який мені пізніше розповів цю історію. Тоді Дмитро Іванович переїхав до Гейдельберзького університету, де вдячні учні зорганізували йому гостеву професуру. Ми з Дмитром Івановичем продовжували спілкуватися листами. Одного погожого дня я одержав цікаву картку від нього: "Добрий день, я тобі маю декілька слів сказати. Скоро буду вдома. Вітання тобі від Тані (донька Д.І. Чижевського). Щирі привітання й найкращі побажання. Маю надію, що праця теж може вийти незабаром: ця частина Літопису найбагатіша, цікава і її присутність є тут нагальним бажанням. Всього найкращого. Дмитро Чижевський.
Heidelberg, 1969.
Йдеться про Літопис Самовидця (передрук київського видання 1878 р., яке вийшло у видавництві Фінка у Мюнхені в 1973 р. Дмитро Іванович, якому було тоді 62 роки дістав від своїх колег Ювілейний збірник, але без ніяких перспектив на майбутнє. Його вірні учні-славісти створили вченому свого роду постійну допомогу, запрошуючи його викладати лекції на півроку, або на рік. Одинокий, більш-менш певний економічний заробіток – були гонорари за публікації. Одночасно Дмитро Іванович був гонорарним професором Гейдельберзького університету, Кельнського університету (1964–1977) і тимчасовим завідувачем кафедри літературознавства Інституту славістики Кельнського університету (1964–1977). Так-то у поважному віці Дмитро Іванович Чижевський як Г. Сковорода став мандрівною птахою, який не знав де буде слідуючий рік.
У Німеччині немає державних видавництв і тому велика конкуренція. З цієї причини видавці намагаються привернути до себе якогось талановитого вченого спосібного в найближчому часі писати книжки. У тому часі дуже заповзятий видавець Вільгельм Фінк у Мюнхені вирішив переключитися із музикознавства до славістики. Тепер Дмитро Іванович мав необмежені можливості для публікацій своїх творів, а також серії передруків (репринтів). Коли у 1967 році, на запрошення студентів, я очолив наукову раду Фонду Катедр Українознавства і став творити Український Науковий Центр в Гарвардському університеті[14], моїм ідеалом було створити базу для української вільної науки в Америці, яка була б зв’язана з найкращим і найбагатшим університетом, яким був і є Гарвард. Я повертав свої погляди до 30-х років, коли українська наука була у найвищому розвитку, але заборонена компартією. Цей центр повинен складатися із трьох постійних кафедр для основних гуманітарних дисциплін: мова, історія, література. Це – свого роду Київський університет гуманітарних дисциплін в мініатюрі, а також з постійного Українського Наукового Інституту – це НАНУ гуманітарного відділення в мініатюрі. Тому, що я надавав великої ваги співпраці наукових поколінь і вважав шкідливим творити все наново, то у справах творення Гарвардського Центру Українських Студій постійно спілкувався із своїми попередниками за фахом, а саме з Олександром Оглобліним – у справах історії, з Юрієм Шевельовим – відносно філології і Дмитром Чижевським – у справах української літератури. Ми дискутували всі можливі варіанти і спільно вибирали найкращі.
Збір фінансових фондів на Гарвардський Центр Українських Студій продовжувався понад 10 років, а поки що не було фондів на видавничу справу. Дмитро Іванович подав успішну розв’язку: переговорив з п. Вільгельмом Фінком, запитавши, чи він не був би зацікавлений видавати Гарвардську серію. Фінку дуже припав до вподоби склад редакційного комітету "Harvard Series in Ukrainian Studies" і він погодився видавати її коштами свого видавництва Wilhelm Fink Verlag, München. Так у Мюнхені почала з’являтися перша серія Гарвардських українських видань – це, очевидно, завдячуючи Дмитру Івановичу. Для прикладу, одне з перших видань: Myron Korduba. La Litterāture Historigue Sovietigue Ukrainienne. Warsaw, 1938. Тобто талановита робота Мирона Кордуби "Історична література Радянської України 1917–1931 рр." В книзі перевидано бібліографії, а також бібліографічні розвідки Мирона Кордуби, Івана Крип’якевича, Михайла Грушевського про організацію історичних дослідів в Україні. Крім того був доданий покажчик імен, якого не було в оригіналі. Другий твір, який я хочу тут назвати – фундаментальна праця Олександра Оглобліна "Історія української фабрики" (Київ-Харків 1925, 1931, 1935) – опубліковано у видавництві Вільгельма Фінка в 1971 р. Праця була частково видана українською і російською мовами, а один том надрукований, але не допущений цензурою до видання. Усі три томи опубліковано у видавництві Фінка із спільним покажчиком, якого не було в оригіналі. Тут можна додати три інші видання Фінка: Літопис самовидця (передрук Київського видання 1878 р. із вступом О. Пріцака); праця Федора Савченка "Заборона Українства", видана в Києві у 1930 р. із вступом О. Пріцака; нарешті англійський переклад Галицько-Волинського Літопису авторства Юрія Перфецького, видано у 1973 р. В "Harvard Series in Ukrainian Studies" в Мюнхені у 1973 р. вийшов німецький переклад відомої праці Д.І. Чижевського "Філософія Г.С. Сковороди"[15], що вперше з’явилася українською мовою у Варшаві в 1934 р.
Дмитро Іванович все цікавився українськими апокрифами, вважаючи їх дуже важливим виявом українського генія. Протягом всього свого наукового життя він занотовував тексти і інформацію особливо про ті з них, які не увійшли до великого корпусу апокрифів Івана Франка[16], виданих у Львові поміж 1896 та 1910 роками "Апокрифи і легенди з українських рукописів" т. I–V. Я з захопленням привітав його пропозицію на що він відповів мені, що є одна складність. Його примірник корпусу Івана Франка зостався в помешканні у його приватній бібліотечній колекції в Галле, а тому що це місто знаходиться в радянській зоні впливу, він не має доступу до своїх речей. Повертаючись до США я затримався на кілька днів у Нью-Йорку і мав зустріч зі своїм другом Юрієм Володимировичем Шевельовим, який також думав, що перевидання апокрифів Івана Франка разом із вступом і додатками Дмитра Івановича буде важливим внеском до історії української літературної творчості. При тому Юрій Володимирович повідомив мене, що тут не буде жодних проблем, хоч Чижевський не має доступу до творів І. Франка в Німеччині, проте Шевельов має примірники всього корпусу і радо перешле його до диспозиції Дмитра Івановича. Через якийсь місяць корпус апокрифів був вже в руках Дмитра Івановича, за що він подякував нам за допомогу, але в даний час був дуже зайнятий своїми обов’язками у видавництві В. Фінка. Дмитро Іванович просив вибачити його і запевняв, що як тільки визволиться від всіх своїх боргів візьметься за цю працю, але склалося так, що мусив відкладати працю над апокрифами кілька разів аж поки 18 квітня 1977 р. несподівано пішов у вісь. Бібліотечна приватна колекція Дмитра Івановича в Гейдельберзі нараховувала 12 тис. книжок, щодо якої вчений не залишив ніяких розпоряджень, але через др. Jurgen-a Winkel-я вчений хотів передати її Інституту слов’янознавства Гейдельберзького університету, де він був директором.
Дочка визначного славіста Тетяна Чижевська продала цю бібліотеку за 20 тис. марок Гейдельберзькому університету, в головній бібліотеці якого вона зараз і зберігається. Я звернувся до тимчасово призначеного директора Інституту слов’янознавства з проханням повернути корпус апокрифів Івана Франка його власнику Юрію Володимировичу Шевельову і повторював кілька разів своє прохання, але дістав відповідь, що з юридичних причин – це неможливо. Мене дуже збентежило, що корпус апокрифів, які Шевельов випозичив Дмитру Івановичу не можна одержати з Гейдельбергу.
Як ознака тої уваги, якою Дмитро Іванович втішався як у німецьких так і у міжнародних славістів є факт, що було видано два Ювілейних збірника на його честь. Один скромніший – до 60-ліття, видано в Берліні у 1954 р., а другий, монументальний, було видано у видавництві Фінка в Мюнхені у 1966 році. До обох ювілейних збірників я послав свої статті, які після виходу у світ ювіляр прочитав і написав, що вони його дуже зацікавили. Стаття у першому збірнику називалася: "Культура і мова гуннів"[17], у другому збірнику моя стаття "Се татарскы язык" (статті написані німецькою мовою)[18].
Як відомо, Р.Й. Якобсон[19] і Д.І. Чижевський належать до творців Празького лінгвістичного гуртка і лінгвістичного структуралізму, т.зв. Школи структурального мовознавства, яка виникла ще у Празі. До того часу мовознавство було дисципліною, що займалася переходом одного звуку в інший, тобто фонетикою. Наприклад, звук "хв" переходить в "ф" – Хведір-Федір. Структуральне мовознавство виходить із засади, що мова є структурою, що число звуків обмежене і тому існує можливість порозуміння. Основним там є не звук, фізично беручи, а його функція. Вчені Празької структуральної школи прирівнювали структуру мови до гри в шахи. Загубився слон, ти можеш взяти 25 центів і замінити на нового слона і у грі – нічого не зміниться. Отже, в мові треба досліджувати не звуки, а окремі структури. Так постав новий термін, дуже важливий "фонема". Один і той же звук вимовляється між "ю" є/й. Фонетично вчені всі звуки хотіли описати, але це – неможливо, бо кожна людина вимовляє по-іншому. Кожна мова має свою фонологічну структуру. Так англійське "е" подібне до "и" у вимові, але воно є однією фонемою.
У 1968 році відбувався VI-й Міжнародний Конгрес славістів у Празі і Дмитро Іванович дістав запрошення на участь від Президії Конгресу, в якій були його приятелі ще з часів, коли він працював у Празі. Дмитро Іванович прийняв запрошення і в день відкриття Конгресу прилетів до Праги. Під час паспортного контролю на летовищі службовець зажадав від ученого подати йому свій паспорт. Дмитро Іванович посміхнувся і сказав чеською мовою, якою вільно володів: "Я – Дмитро Чижевський, і, не маю паспорта, але мене запросив Президент Конгресу славістів, ось тут його запрошення, там є його координати, зателефонуйте, будь ласка, йому і перевірте мої слова". Чеський службовець ніколи не мав подібного випадку і вирішив виконати пропозицію вченого. На щастя він одразу застав на місці Президента Конгресу і розповів ситуацію. Президент сказав, що це велика честь для Конгресу славістів, який відбувається в Чехословаччині, що вчений-славіст світової слави, яким був Чижевський, науково збагатить форум. Службовець паспортного контролю ще на всякий випадок зателефонував до Міністерства закордонних справ і розповів досі нечувану пригоду в аеропорту. Реакція службовця Міністерства закордонних справ була така, що він наказав видати Дмитру Івановичу тимчасову візу і запевнив його, що він особисто знає Дмитра Івановича у якого він свого часу студіював у Празі. Представник МЗС направив в аеропорт лімузин, який повіз Чижевського до місця, де відбувався Конгрес. Оця празька пригода свідчить, з однієї сторони, про велику повагу закордонного світу до Дмитра Івановича, а з другої сторони доказує виконання на високому рівні обов’язків офіційного представника чехословацької бюрократії. Коли проф. Д.І. Чижевський з’явився у залі засідань VI-го Міжнародного Конгресу славістів у Празі, вченого зустріли бурхливими оплесками. Мені розповів цю буденну історію голова американських славістів Роман Йосипович Якобсон, який був давнім приятелем Дмитра Івановича, а також і моїм.
На кінець я хочу подати кілька штрихів про Дмитра Івановича як людину.
Дочка Петра І – Єлизавета, яка стала царицею (1741–1762 рр.) захоплювалася співом і співаками, один із них Олекса Розум (Розумовський) став її маргенатичним чоловіком, а його брата Кирила, відновивши Гетьманат в Україні (1750 р.), цариця зробила гетьманом України. Олекса Розум віднайшов талановитого співака Петра Лазаровича Чижевського, який став придворним тенором, його називали ще "тенорист", а в році 1743 цариця нагородила його спадкоємним дворянством. Протягом ХІХ і ХХ ст. рід Чижевських розділився на два розгалуження: Полтавське й Олександрійське. Найважливіший представник Полтавського розгалуження був Павло Чижевський (1860–1925 рр.) співробітник Михайла Драгоманова, член першої Думи 1906 р. від Полтавської губернії, який організував українську фракцію в Думі, а пізніше брав активну участь в українських визвольних змаганнях. Батько Дмитра – Іван Костянтинович Чижевський походив з Олександрійського розгалуження родинного дерева. В Петербурзі, в той час, коли Іван Чижевський служив артилерійським офіцером в Кронштадті, він познайомився із маляркою Марією Єршовою, яка походила із родини заможних російських купців й вони одружилися. В часи реакції Олександра ІІІ за кадетські погляди Івана Чижевського було покарано: два роки у Вологді він знаходився у засланні. Треба додати, Іван Чижевський серйозно займався вищою математикою як своїм хобі. Їх сином був Дмитро Іванович Чижевський, який народився у родинному маєтку батька в Олександрії. Дмитро Іванович любив оповідати, що він удідичив по батькові зацікавлення точними науками і політикою. Від мами Марії, Дмитро Іванович успадкував любов до літератури, мистецтва й музики. Під час своїх університетських студій в Санкт-Петербурзі і Києві, він студіював математику, астрономію, і навіть опублікував праці з тих ділянок, але опісля у Києві був у полоні філософії. Тоді й вирішив присвятити себе дослідам філософії в Німеччині. А саме до Центру філософської школи "Феноменології", якою керував Едмунд Гуссерль (1859–1938) в університеті Фрайбурга у Брегау в 1921 р. Це було якраз після його арешту більшовиками, з якого чудом він визволився. А справа була проста. Дмитро Іванович був меншовиком і належав до РСДРП(м). Він вступив до партії меншовиків у 1913 р. і був дуже активним у Києві та Харкові в роках 1915–1920. В січні 1918 р. як член Центральної Ради голосував проти української незалежності, хоч все своє життя вчений віддав творенню самостійної інтелектуальної історії. Пізніше, у 1924 р. Дмитро Іванович вийшов із партії РСДРП(м) і вже більше не належав ні до яких партій. У 1919 р. Дмитро Іванович вирішив одружитися із своєю товаришкою по партії меншовиків, Лідією Ізраїлівною Маршак, сестрою німецького (пізніше) американського економіста Якова Маршака (1899–1972). В тому часі Яков Маршак працював в університеті в Гейдельберзі, тому Дмитро Іванович, прибувши до Німеччини, вперше зупинився у свого шурина і тільки коли зорієнтувався в німецькій економічній (філософській) ситуації, зоставив Гейдельберг і поїхав до Фрайбурга, щоб студіювати улюблену науку феноменологію у її творця Едмунда Гуссерля.
Своє одруження Дмитро Іванович вважав таким, що воно обтяжить його наукові плани. Через рік народилася дочка Тетяна, яка опісля стала професором славістики в Єйлі (Yale), в Детройті (США). Невдовзі після народження доньки, Дмитро Іванович цілком несподівано для усіх покинув свою нову родину, і більше не повертався. Тетяна Чижевська, з якою часто зустрічався, або в Детройті, або у нас в Уелзлі, не могла пояснити, що заставило батька зробити такий крок. Її дуже боліло, що Дмитро Іванович усе її називав "кретином", і навіть пізніше, коли вона приїздила до нього із США до Німеччини. Очевидно, Тетяна не була особливою красунею, вона була як-то кажуть "викопаний батько", який теж не був красень. Тут на думку мені спав анекдот про Айседору Дункан і Бернарда Шоу. Одного разу знаменита пріма-балерина Айседора Дункан сказала визначному англійському письменнику, що хотіла би мати від нього дочку, яка б успадкувала її красу, і, талант Шоу. На що письменник відповів: а якщо вона удідичить мою красу, а ваш талант? Без сумніву Тетяна Чижевська своїм вкладом в науку не може рівнятися з батьком, але все-таки її дисертація в Гарварді, яку вона написала під керівництвом американського славіста Романа Якобсона, суворого критика, а саме: "Словник мови "Слова о полку Ігоревім" на сьогодні не втратила свого значення[20]. Вона чудово знала церковнослов’янську і староукраїнську мову, тому я доручив їй перекласти на англійську мову Київський літопис за Іпатіївським списком, що обіймає ХІІ ст. На жаль, вона не змогла закінчити цієї важливої праці через свою смерть.
У 1966 році, коли вдячні учні і приятелі Чижевського передали йому "Orbis скриптus" до 70-ліття від дня народження, він підкреслив, що гордий з того, що в основному виконав усі заплановані ще у Франкфурті на Майні у 1921 році свої наукові проекти до 1966 року. Витягнув із свого портфеля пожовклий папір, який власне був списком його наукових проектів з 1921 р., як доказ виконаного обв’язку науковця. Це, – мені здається, є доказом того, чому він хотів жити з родиною. Як запевняла мене Тетяна він після того, як розійшовся жити на різних континентах з жінкою, не мав ніякої коханки, крім гуманітарної науки. Цю думку дочки Дмитра Івановича, підтверджує правдива історія, яку я коротко розповім. Моя товаришка німецький османіст б.п. пані д-р Хріста Гільберт (1919–1958) мала близьку приятельку славіста Гудрун Аппель, яка стала асистентом професора Чижевського в Марбурзькому університеті. Кілька місяців після того, як вона стала з ним працювати, Дмитро Іванович запросив її до себе додому на вечерю, яка була продуктом його кулінарного мистецтва. Після вечері Гудрун пішла до його спальні, там роздяглася і положилася в його ліжко. Невдовзі Дмитро Іванович увійшов до своєї спальні, де на його ліжку лежала голенька Гудрун. Забачивши її, Дмитро Іванович запитав, що вона там робить, на що молода жінка відповіла: серед академічної німецької молоді є звичай, що після доброї вечері, як спеціальний десерт є – секс. На те Дмитро Іванович відповів їй, що він не займається сексом. Поза тим, він велів їй одягнутися і залишити його дім, давши на те півгодини часу і додав, якщо вона ще буде в його спальні, то він піде.
Усе життя улюбленими особистостями Дмитра Івановича були три німецькі філософи і поети: Фрідріх Шіллер (1759–1805 рр.), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854 рр.), Георг Фрідріх Вільгельм Гегель (1770–1831 рр.) – усі вони були із Швабії і тому Дмитро Іванович вважав, що шваби найбільш талановите німецьке плем’я. Він також у спеціальний спосіб пов’язував джерело їх таланту, а воно було кулінарне. Це уславлені швабські "Spätzle". Німецький словник – Duden – пояснює це слово у такий спосіб "малі довгенькі шматочки тіста, які треба варити у кип’ячій соленій воді з різними додатками". Заразом ця страва була улюбленою для Дмитра Івановича, якою він пригощав своїх вибраних гостей в тому числі і мене. Як вище згадувалося Дмитро Іванович не жив разом зі своєю жінкою, вони жили на двох різних континентах. Дмитро Іванович зостався в Німеччині, а його жінка, Лідія Маршак жила у свояків у США, вона закінчила медичний факультет і стала практичним лікарем. Одначе Дмитро Іванович не думав з нею брати розлучення. У 1933 р. в Німеччині до влади прийшла партія нацистів на чолі з Адольфом Гітлером, почалася запланована акція по винищуванню євреїв і споріднених з ними. Тому що Дмитро Іванович був одружений з єврейкою і не хотів взяти розлучення, хоч з нею не жив, він також зазнав від влади різні обмеження. У роках 1938–1941 славна кафедра славістики у Відні, а пізніше кафедра у словацькому Брно та у Братиславі намагалися запросити Дмитра Івановича обійняти найвищі академічні позиції, але через його відмову розлучитися з дружиною, з того всього нічого не вийшло.
Коли Дмитро Іванович втік до Німеччини у 1921 р., він через деякий час одержав так званий "Нансенський паспорт"[21]. Норвезький філантроп і політик Ф. Нансен домігся у 1923 р., що уповноважені Ліги Націй мали право видавати втікачам із колишньої Російської імперії паспорти. Цей документ мав допомогти втікачам через кілька років стати громадянином нової Батьківщини. Пізніше у 1951 р. "Нансенські паспорти" були скасовані. Дмитро Іванович відмовився прийняти німецьке громадянство і зостався до кінця свого життя з уневаженим "Нансенським паспортом", а через те мав пригоди, як ті описані вище у Празі 1968 року під час VI Міжнародного Конгресу славістів. Можна зрозуміти, чому вчений не хотів прийняти німецьке громадянство за часів Гітлера, але після 1949 р. новопостала Німецька Федеративна Республіка в найближчому часі завоювала собі всесвітнє визнання і стала повноправним членом Європи. До того треба додати, що Німеччина і її інтелектуальні генії, все його життя були інтелектуальною батьківщиною. Один пасус у відповіді Дмитра Івановича часів 70-ліття святкування ювілею визначного славіста подає розв’язку цього питання "У тому що я так багато публікував, не є моя заслуга, властиво, в більшості випадків я був до того примушений, бо моя "екзистенція" ніколи не була певна".[22] На моє запитання, як він зумів у такому швидкому часі подавати проблеми і їх розв’язки, він не задумуючись відповів, що удідичів від своїх батьків чудову пам’ять та аналітичний розум. А що таке талант? Це – 95% самостійної праці. Дмитро Іванович працював науково усю ніч, а пізніше йшов в університет проводити лекцію. Траплялося, що не раз, заплющивши очі, він дрімав на лекції. Але не зважаючи ні на що, на всі запитання студентів дуже впевнено й аргументовано відповідав.
Взагалі, виглядає парадоксом, що найкращий славіст Німеччини і світу, ніколи не мав постійної праці як керівник кафедри, а це все через його ідеосинкретизм і невроз, який я описав у цьому спомині. Дмитро Іванович, мабуть побоювався, якщо він в дійсності дістане якусь кафедру, то він не буде мати стимулу опублікувати так багато, як він собі накреслив життєво-науковою програмою в Гейдельберзі у 1921 р. Професор Чижевський працював швидко, продуктивно й цілеспрямовано, цебто консеквентно виконував свій життєвий план наукової творчості. При тому він мав ще талант відкривати, наприклад, нові досі невідомі джерела, як твори Амоса Коменського. Його наукова творчість охоплювала усі ділянки літератури, філософії і мистецтва усіх слов’янських народів і їх сусідів, головно Німеччини. У своїх кишенях піджака він усе мав чисті бланки бібліотечних карток, і коли йому прийшла до голови якась ідея, або коли він щось цікаве вичитав, чи почув, то зразу записував це на одній з цих карточок, без огляду де він був, чи то на прийнятті, чи в розмові з якою людиною, чи, навіть, у ліжку, що я бачив, коли жив у нього. Пізніше він укладав їх у відповідні папки, які були складені в його кабінеті. Оці картки були підставою для написання його причинків, які він називав "Lesefrüchte" (продукти лектури).
Дмитро Іванович вставав рано поміж 5 і 6 годиною ранку і працював, майже, безперервно до пізнього вечора. Місцем його правдивого відпочинку був, від часів його в Галле до Гейдельбергу, організовані ним гуртки "Kreis". Це були традиційні німецькі вільні об’єднання науковців, літераторів і митців. Керівник гуртка вибирав зал у ресторані в недалекій місцевості, який мав відповідну кількість місць для учасників гуртка і пристойну кухню. Пополудні в означену годину збиралися там члени гуртка на засідання. Голова гуртка подавав якусь тему, або один із членів гуртка читав коротку доповідь, при тому подавалася їжа: салати, канапки, кава або чай й відбувалася дискусія, яка часто давала цікаві результати. Відвідуючи Гейдельберг, я мав нагоду брати участь у кількох таких засіданнях, а навіть в одному з них доповідав про проблему автентичності "Слова о полку Ігоревім", зокрема опрацювання орієнтальних елементів "Слова".
Тепер я хочу коротко подати історію повстання кафедри української літератури в Гарвардському університеті[23]. В системі Гарвардського університету є два типи кафедр: деканські та іменні. Деканські кафедри не пов’язані з конкретною ділянкою науки, а тільки із науковцем, який в даний момент її репрезентує. Коли даний професор йде на пенсію, або у вісь, декан має право передати цю кафедру якійсь новій дисципліні, яка ще не має свого представника в Гарварді – отже, – це мандрівні кафедри. Коли я творив Український Науковий Інститут в Гарвардському університеті, я вирішив, що українські кафедри повинні бути типу іменних, цебто засновані на вічність, зв’язані з відповідною українознавчою дисципліною. Бо те, що українській науці найбільше потрібне, це – стабільність. Цей тип кафедр тому називається іменний, що звичайно, їх засновують мільйонери і така кафедра носить ім’я засновника, як наприклад, кафедра відомого історика Річарда Пайпса (Richard Pipes) періоду "Російської імперії" і "Комуністичного", була заснована мільйонером Baird, і тому він став Baird професор російської історії. В нашому Українському Науковому Інституті є тільки одна позиція такого типу – Петра Яцика, бібліографа українських збірок Гарварду. Саме мій приятель б.п. мільйонер Петро Яцик із Торонто вклав власноручно всю суму потрібну для такої позиції. Громадський діяч і бізнесмен з Канади П. Яцик ініціював створення і став першим президентом Ліги українських меценатів (1995 р.). Ліга існує для підтримки розвитку освіти, науки, культури, зокрема, фінансування наукових досліджень і освітніх проектів, а також сприяння задоволенню потреб навчальних закладів і бібліотек у підручниках та іншій літературі.[24] Коли прийшлося офіційно оформляти українознавчі кафедри, президент Гарвардського університету порадився зі мною як це зробити. Я хочу звернути вашу увагу на тим, щоб подати тут портрет того великана науки. Дерек Кертіс Бок[25] декан Гарвардської юридичної школи, з 1970 р. – президент Гарвардського університету, на цій посаді він допоміг поширити університетську місію на взаємозв’язок у великому суспільстві, обмеженого терміном часу, традиційний інтелектуал і блискучий вчений. Дерек Кертіс Бок народився 22 березня 1930 р. в Bryn Mawr (Пенсільванія), в сім’ї Кертіса і Маргарет Пламер Бок. Походить з інтелігентної родини із Пенсільванії: прадід Cyrus Curtis – засновник видавничої компанії "Curtis Publishing Company"; дід – Edward Bok – головний редактор "Ladies Home Journal" і автор класичної біографії "Американізація Едуарда Бока"; батько Curtis – був відомий правник і суддя Верховного суду штату Пенсільванія. Бок відвідував лекції Стенфордського університету, отримав бакалавра гуманітарних наук у 1951 р. і був членом привілейованого суспільства студентів й випускників "Фі Бета Кáппа". Після захисту вченого ступеня, він став перед вибором: зробити кар’єру на дипломатичній службі чи замість цього взяти участь у конкурсі 1954 р. до вступу в Гарвардську юридичну школу. На протязі 1954–1955 рр. був стипендіатом школи Фулбрайта з політичних наук університету в Парижі, де він познайомився й одружився з Сиссілою Енн Мюрдал, дочкою швецького соціолога Гуннара Мюрдала. Вона одержала вчений ступінь доктора філософії в Гарварді. Щасливий Дерек Бок став батьком трьох дітей. Бок служив офіцером в армії США з 1956–1958 рр. За цей час він одержав вчений ступінь магістра економіки (1956) і психології (1958) у Вашингтонському університеті. На протязі всього часу служби в армії він поставив перед собою мету і йшов до неї, бо хотів викладати. Тому Дерек Бок пішов до Гарвардської юридичної школи у 1958 р. і став асистентом професора, спеціалізувався на антитрестівському (антимонопольному) і трудовому законодавстві. Він вибрав в Гарварді для наукової співпраці професора Kingman Brewsten-a, який пізніше став президентом Єйльського університету. Дерек Бок досяг вищого вченого ступеня професора у 1961 р. і своєї мети, коли у 1968 р. деканом Гарвардської юридичної школи став Erwin Griswald. На протязі року після того як Бок став в Гарварді президентом, постійно велася війна у В’єтнамі. Нащадки чекали результатів цієї боротьби проти гонки озброєння, яка стає домінуючою в суспільстві, турботою про майбутнє 70-х. Гарвард продемонстрував суспільну думку. Бок набирає в Гарвардський приватний, найбагатший в світі університет афро-американських студентів, на кампусі з’являються спочатку 290, а потім 1500 студентів, які в майбутньому будуть забезпечені професійними посадами. Дерек Бок швидко реалізує свою ідею і створює для них домашню традиційну інтелектуальну атмосферу. Допомагає вирішити расову проблему афро-американським студентам на професійному рівні як юрист в галузі трудового законодавства, щоб в майбутньому влаштувати їх в корпорації, юридичні фірми, викладачами в госпіталях, в агентства державних установ.
На початку 80-х, на поверхню в Гарварді виплило спірне національне питання державного значення про обмеження економічних прав Південної Африки. Бок спростував обмеження економічних прав Південної Африки як таке, і дозволив провести акцію студентам, представники організації яких постійно приходили до нього за дозволом на ціі дії в боротьбі з режимом апартеїду. Гарвард для захисту справи виділив мільйон доларів, що вимагало фінансових зусиль. Бок серйозно став в опозиції щодо режиму апартеїду в Південній Африці і публічно дав обіцянку взяти курс на оздоровлення політики, яка сприяє інтересам Південної Африки. Дерек Бок подав у відставку з посади президента Гарвадського університету у 1991 р. Відмінною ознакою президентства Д. Бока (1970–1991 рр.) в Гарварді були його широкий діапазон знань і поглядів на університетську місію традиційного інтелектуала й блискучого вченого.
Невдовзі найкращих студентів коледжу рекомендували до аспірантури і Гарвард це узаконив. Ведучий інтелектуальний центр світу був відзначений безперечно його керівництвом.
Аура в Гарварді була і є демократичною. Тому, коли президент звернувся до мене за порадою як до директора HURI як вчинити з назвами українознавчих кафедр, моя порада була така: тому що ці кафедри сплатив не один мільйонер з родиною, а понад 1000 жертводавців, різними сумами, залежно від своїх можливостей, ці кафедри створені американцями українського походження. Отже – я запропонував, щоби кожна кафедра дістала ім’я найвизначнішого вченого даної наукової дисципліни. Тоді скликав засідання Постійного Комітету Українських Студій в Гарварді, який мав функції департаменту, звернувся до колег, щоб розв’язати проблему, а саме: подати імена тих вчених, які на їх думку повинна носити дана кафедра. Це було зроблено і на кожну кафедру було подано по 2–3 кандидатури. Представили їх імена на голосування, результатом якого були такі переможці: кафедра історії України дістала ім’я Михайла Грушевського, кафедра української літератури – ім’я Дмитра Чижевського і кафедра української філології – ім’я Олександра Потебні. Ці події відбувалися у 1975 р. Я повідомив Дмитра Івановича про рішення Гарварду і він відповів мені дуже приємним вдячним листом. Однак, через стан здоров’я, вчений був не в змозі прибути до Гарварду. Оскільки цей лист зберігається в архіві Гарвардського університету, дослідникам завжди буде приємно ознайомитися з ним ближче.
В міжчасі, Український Науковий Інститут із своїм будинком, дістав забезпечення свого майбутнього завдяки власній фундації (endowment) у системі Гарварду. Очевидно, що збір кошт надалі продовжується, бо науковій інституції усе потрібні нові видатки. Після Гарвадської системи, щоб запевнити існування кафедри на вічність, можна було вживати для керівника кафедри і інших потреб, видатків тільки 5% із вкладеного капіталу. Решта, 95% зберігалися як Фонд, щоб забезпечити кафедру від несподіваної інфляції. Поза тим, ці відсотки додавалися постійно до основного фонду кафедри, так як університет не мав права вимагати додаткових фондів від жертводавців, щоб запевнити існування кафедри. Крім того, президент Гарвардського університету, професор Дерек Бок кілька років проголошував спеціальний збір кошт, щоб допомогти тим кафедрам, які потребували поповнення фондів. Такий збір, звичайно, давав понад один більйон для Фонду кафедр. Хоч як це не парадоксально, через різні труднощі (у Гарварді можна запросити на посаду звичайного професора вченого віком до 60 років), Дмитро Іванович не міг бути обраний професором на кафедру, яка носили його ім’я.
На мою думку Дмитро Іванович Чижевський заслуговував того, щоб кафедра української літератури в Гарварді носила його ім’я.

---