Свидетельство о регистрации средства массовой информации Эл № ФС77-47356 выдано от 16 ноября 2011 г. Федеральной службой по надзору в сфере связи, информационных технологий и массовых коммуникаций (Роскомнадзор)

Читальный зал

национальный проект сбережения
русской литературы

Союз писателей XXI века
Издательство Евгения Степанова
«Вест-Консалтинг»



ІНГУСЬКА ЛІТЕРАТУРА[1]



ІДРІС БАЗОРКІН



Іван Дзюба


У становленні й розвитку інгуської літератури чимало спільного з аналогічними процесами в кабардинській та інших літературах народів Північного Кавказу і так само немало своєрідного та відмінного. Як і кабардинська та деякі інші, вона спиралася на могутній фундамент фольклору, що еволюціонував у бік перетворення на професійну літературу; на власні писемні традиції арабською та російською мовами; на досвід і приклад розвинених літератур. Але співвідношення цих елементів та конкретний механізм їхньої взаємодії мали свій особливий характер.
Вайнахський (вейнахський), або нахський, етнос (чеченці, інгуші, бацбійці), як і етнос абхазо-адизький (абхази, абазинці, убихи, кабардинці, черкеси, адигейці), належить до числа аборигенів Кавказу. І так само витворив розгалужену міфологію, багатющий фольклор. Найдревніший його шар – нарт-остхойські сказання. Своєрідністю відзначаються вайнахські іллі – історико-героїчні пісні, що поєднали функцію розроблення і вираження світогляду народу, його моральних ідеалів та соціальних уявлень з функцією поетичного літописання його трудів і днів, його історії, боротьби за свободу та незалежність, за соціальну справедливість. Цей древній жанр виявився на диво життєздатним. Ще в XIX ст. створювалися нові іллі, в яких народ осмислював своє драматичне становище. 1810 р. Інгушетія добровільно ввійшла до складу Росії (Чечню приєднано 1859 p.). В історичній перспективі це мало прогресивне значения, оскільки втягувало народи Північного Кавказу в загальноросійський економічний і культурний розвиток, у сферу загальноросійського визвольного руху. Однак жорстока колоніальна політика царату викликала законний протест горців, численні народні повстання. Інгуші разом з іншими народами Північного Кавказу й Дагестану брали активну участь у національно-визвольній боротьбі періоду Кавказької війни (1817–1864 pp.). Все це знайшло відображення і в їхньому фольклорі. Зокрема, в історико-героїчних піснях відбилися як гордий волелюбний дух і готовність до самопожертви в боротьбі (наприклад, у «Іллі про здобуття селища Дади з Цонтороя» – про розгром царським військом аулу Дади-Юрта 1819 року), так і прагнення до порозуміння й дружби (в «Іллі про Ахмата Автуринського» – про те, як славний серед вайнахів Ахмат Автуринський та козак-станичник віддали перевагу дружбі перед битвою: «І, обнявшись міцно, кунаками стали два герої наші»).
Другим важливим жанром усної народної творчості були героїко-епічні пісні про бяччі – звитяжців і завзятців. Народилися ці пісні в добу військової демократії. Бяччі були двох типів – ті, хто надихався співчуттям до народу й заступництвом, і ті, кого спонукали до подвигів, а то й авантюр зухвальство, марнославність або свавільність (у період розпаду військової демократії) – їх народ засуджував.
Поразка у боротьбі за незалежність глибоко відбилася на змісті й характері фольклорної творчості. Як пише дослідник, «на зміну традиційним історичним та героїко-епічним пісням приходить інший жанр – жанр пісень тюрми, каторги й заслання»[2]. Але в передреволюційні та революційні роки історико-героїчні та героїко-епічні жанри знову відроджуються (з’являються, наприклад, пісні про легендарного героя революції та громадянської війни Асланбека Шеріпова), впливаючи і на процес становлення писемної літератури.
Широко представлені в чечено-інгуському фольклорі і легенди, казки, притчі, пісні – ліричні, трудові, патріотичні, весільні, обрядові, колискові тощо.
Інакше кажучи, фольклор до певної пори забезпечував усю повноту художнього самовираження народу.
Проте віддавна відчувалася і потреба у створенні писемності та професійної літератури. Деякою мірою цю потребу задовольняла арабська писемність. Хоч вона обслуговувала в основному інтереси аристократії та мулл, залишаючись фактично недоступною народній масі, але почасти мала і загальнокультурне значення. Тут треба мати на увазі, що через історичні обставини (особливо запеклий характер Кавказької війни) Інгушетія, а надто Чечня, більшою мірою, ніж, скажімо, Кабарда, були відрізані від Росії, активних культурних контактів у цей час було мало, та й арабомовна традиція сюди проникла більше.
Академік Крачковський відзначав дві хвилі в поширенні арабської культури на Північному Кавказі. Перша йшла слідом за завоюваннями середньовічної доби і не залишила глибоких слідів у житті кавказьких народів. Друга наростала з XVI ст. і поступово витворила в Дагестані, Чечні, Інгушетії, меншою мірою Кабарді й Черкесії, місцеву оригінальну літературу арабською мовою – навіть з деякими самостійними рисами[3].
Хоча в цій арабомовній літературі переважали догматичні та релігійно-моралістичні твори, були в ній і твори загальноосвітнього, філософського, юридичного характеру, які могли розповсюджуватися серед народу в усній формі та розширювати його знання й світогляд. Часом вона служила і вираженню політичних та патріотичних мотивів. У цьому зв’язку дослідник вайнахської літератури Х.В. Туркаєв пише: «У розвитку дореволюційної арабомовної літератури ми вбачаємо дві тенденції: релігійну та антицаристську, близьку до народної. В період Кавказької війни ці дві тенденції взаємопереплелися, оскільки і релігійна, і антицаристська тенденції об’єднані ідеєю національно-визвольного руху. Головна мета творів, продукованих у цей час, – боротьба з царською колонізацією; ця боротьба точилася в основному під релігійним прапором»[4].
Особливою популярністю користувалися послання Шаміля, а після його полонення й поразки всього руху – релігійно-патріотична поезія шейха Кунта-Хаджі, засланого царським урядом до Сибіру. Це непокоїло царську адміністрацію, і вона навіть усерйоз заходжувалася коло видання газети арабською мовою для протидії послідовникам Шаміля (редагувати її погодився колишній наїб Шаміля Атабі Атаєв), але так і не зважилася на цей «ризикований» крок.
Після закінчення Кавказької війни відбувається проникнення елементів капіталізму в це патріархально-феодальне суспільство; поглиблюються процеси соціальної диференціації, збільшується відстань між духовенством і трудовими масами. Відповідно роз’єднуються і стають протиборними релігійна та народна тенденції в літературі: остання збагачується змістом, засвоює нові ідеї. Під впливом народної літератури, зауважує той же X.В. Туркаєв, і твори деяких арабістів теж починають набувати просвітительського характеру, критичності щодо існуючого ладу і навіть релігійних догм.
Водночас зароджується російськомовна література з елементами просвітительства. Ідеї російського просвітительства на перших порах проникають у Чечню та Інгушетію через грузинську культуру, вплив якої був давнім і постійним. Цікавою постаттю був бацбієць Іов Ціскаров, який у 40-ві – 50-ті роки друкував публіцистичні статті, нариси та оповідання в російській газеті «Кавказ», що виходила в Тифлісі, а також уклав першу граматику тушинської мови (мови вайнахських переселенців у Грузії), словник на три тисячі слів, переклав тушинською мовою «Новий завіт».
Варто тут зауважити, що редактором-видавцем газети «Кавказ» і періодичного видання «Сборник сведений о кавказских горцах» – органів, які багато зробили для вивчення історії, етнографії, культури кавказьких народів, для порозуміння між ними та росіянами і зміцнення дружніх контактів – був прогресивний діяч, сподвижник Герцена і Огарьова М.І. Воронов. (Симптоматично, що в них ставилося і «делікатне» питання про освіту й письмо рідною мовою: «...Зробимо ще натяк на один із заходів, який – за належного спрямування й підтримки – повинен мати велике значення в розумовому житті горців; ми маємо на увазі розповсюдження між ними письменності туземними мовами...»[5]). Навколо цих органів згуртувалися чималі літературні сили з представників багатьох народів Кавказу – аварець Айдемір Чиркеєвський, лакець Абдулла Омаров, даргинець М. Аміров, осетини Джантемір Шанаєв і Гуцир Шанаєв, Інал Кануков, чеченець Умалат Лаудаєв, інгуш Чах Ахрієв. Останній (до речі, закінчив 1874 р. Ніжинський ліцей), хоч загалом і стояв на позиціях поміщицько-офіцерської верхівки, розгортав діяльність науково-просвітительського характеру, збирав і публікував фольклор, виступав з фольклорно-публіцистичними та історико-етнографічними нарисами і посідав одне з провідних місць у російськомовній інгуській літературі. Загальнокавказьке значення мала діяльність визначного дагестанського вченого Башира Далгата.
Треба підкреслити, що пожвавлення наукової та літературної співпраці північнокавказців у російських друкованих органах стало можливим завдяки багаторічній різнобічній і плідній роботі цілої плеяди російських учених – фольклористів, істориків, етнографів, лінгвістів; А.П. Берже, Є.З. Баранова, П.І. Головинського, М.Ф. Грабовського, А.П. Іпполітова, В.Ф. Міллера та ін. І їхня праця, і діяльність північнокавказьких просвітителів прокладали шляхи для освіти та культурного зближення цих народів між собою та з російським народом.
Українському читачеві цікаво буде знати, що ще один із інгуських просвітителів був вихованцем славетного Ніжинського ліцею, який дав стільки імен українській та російській культурі. Йдеться про Асланбека Базоркіна, який навчався там на початку 70-х років і видрукував у «Сборнике сведений о кавказских горцах» (1875, вип. 8) своє «Гірське паломництво», яке сучасний дослідник розцінює як «справжній реалістичний твір інгуської літератури дореволюційного періоду, написаний російською мовою»[6].
Його традицію продовжив його молодший брат Ібрагім Базоркін, інженер, випускник Московського вищого технічного училища. Починаючи з 1905 року, в атмосфері піднесення суспільного життя та революційного руху, він активно виступає в прогресивній пресі півдня Росії; йому «в розвиткові інгуської літератури належить одне з почесних місць»[7]. Ібрагім Базоркін брав активну участь у революційному рухові та громадянській війні на боці більшовиків, виступав з публіцистичними статтями та політичними нарисами. В одному з них, «Сторінки минулого», опублікованому 10 листопада 1918 р. у владикавказькій газеті «Революционный горец», пристрасно писалося: «Царська влада вбила нашу свободу, вкрала нашу честь, знищила нашу культуру, забравши в нас і нашу землю, загнавши нас у дикі нетрі Кавказьких гір... У цих диких нетрях гір, у курній убогій саклі знедоленого і забутого богом та людьми бідняка-горця народжувався волелюбний дух – дух революціонера-горця. І ось тепер, коли над російською землею зійшла зоря свободи і її живодайні промені долинули до нас – горців, то всі ми, як один, пішли назустріч... Ми поклялися боронити цю свободу до останньої краплі крові, і ми дотримаємо свого слова. Ми ще вище піднесемо свій червоний прапор, на якому вогненними словами написано: «Земля і воля трудовому горцеві».
Полум’яним борцем за революцію, за соціалізм був Абдул-Гамід Гойгов, один із перших інгуських радянських письменників. З першими своїми нарисами та статтями про народи Північного Кавказу він виступив ще до революції, а в революційні дні друкує художньо-публіцистичні та історико-політичні нариси «Інгуський народ. Страждання ради свободи», «Забуті», «Визвольний рух інгуського народу» та ін. У вересні 1920 р. у складі делегації 38 народів південних та східних окраїн був запрошений на засідання Політбюро ЦК РКП(б) з питання «Про завдання РКП(б) у місцевостях, населених східними народами», зустрічався з В.І. Леніним; пізніше написав нарис «Пам’яті В.І. Леніна».
Важливе значення мала літературна діяльність одного з керівників більшовиків Північного Кавказу, героя революції та громадянської війни чеченця Асланбека Шеріпова, який виступав з політичними та публіцистичними статтями, перекладав російською мовою чеченські пісні, що набували революційного звучання.
Трудові маси народів Північного Кавказу разом з російськими пролетарями та трудовими козаками вели героїчну боротьбу проти монархістів, різномастої контрреволюції та поміщицько-буржуазно-націоналістичних сил і нелегкою ціною здобули перемогу. Понад трирічна громадянська війна закінчилася. 20 січня 1921 р. було створено Автономну Горську Соціалістичну Радянську Республіку, до складу якої ввійшли чеченці, інгуші, кабардинці, осетини, балкарці та карачаївці. 7 липня 1924 р. виділено Інгуську автономну область. 1934 р. чеченці та інгуші об’єдналися в одну автономну область, а 1936 – її перетворено в АРСР.
Тільки за умов соціального та національного визволення стало можливим, нарешті, створення і функціонування національної писемності. До того численні спроби не давали помітних наслідків. «Немало було ентузіастів, які, не маючи перспектив на друкування, писали твори рідною мовою за допомогою російської та арабської графіки або ж робили переклади рідною мовою»[8]. Але ні поширення, ні підтримки вони не знаходили. Більше того, освічені інгуші, не знаходячи можливості займатися культурною роботою серед свого народу, часто-густо змушені були залишати Інгушетію. Так, Ч. Ахрієв, А. Базоркін, А.-Г. Долгієв працювали в Закавказзі, а С. Ахрієв випускав у Азербайджані газету «Екінчі» («Селянин»). М. Магомаєв став засновником азербайджанської класичної музики, Т. Ахрієва також перенесла свою освітницьку діяльність до Баку і т. д.
Докорінно змінилася ситуація за Радянської влади. Вже в перший її рік – 1921 – було затверджено інгуський алфавіт, що його створив на латинській основі визначний вчений, літератор, просвітитель Заурбек Мальсагов, який став і першим наркомом освіти. 1 травня 1923 р. вийшов перший номер інгуської газети «Сердало» («Світло»), яка відіграла величезну роль і в народженні та становленні інгуської літератури. В номері було надруковано статтю Мальсагова, в якій говорилося: «Те, що дала нам, які близько ста років були під п’ятою царизму, Радянська влада, схоже на воскресіння людини – ми господарі своєї писемності. Своя рідна мова – це душа людини... Кожен інгуш, який хоче бути корисним своїй сім’ї, родові, Інгушетії та державі, зобов’язаний вивчати вайнахську писемність, допомагати її розповсюдженню».
Багато сил газеті віддавали Т. Беков, автор перших віршів (поряд з С. Озієвим), а потім і оповідань інгуською мовою (йому належав і переклад «Інтернаціоналу», здійснений 1924 p.), літератори С. Альдієв, С. Дахкільгов та ін.
А першою книжкою інгуською мовою стала п’єса того ж З. Мальсагова «Викрадення дівчини» (1923). У ній було відтворено характер гордої горянки Калімат, яка під впливом юнака передових поглядів Мухтара виступила проти патріархальних звичаїв, за гідність і права жінки. Не важко зрозуміти, якою актуальною була ця п’єса, як і наступна – «Кровна помста» (1926): Мальсагов продовжував свою просвітительську лінію, насичуючи її соціально-гуманістичним змістом, викриваючи і колоніальну політику та політичний гніт царизму, і релігійний обскурантизм, показуючи класове розшарування в інгуському суспільстві дореволюційної та післяреволюційної пори, пережитки минулого.
Цікава своєрідність становлення інгуської літератури: в перші роки в ній найінтенсивніше розвивалася драматургія (п’єси Х.-Б. Муталієва, А. Шадієва, Б. Дахкільгова, Орцхко і Дошлуко Мальсагових та ін.). Мабуть, це пояснюється розвиненістю драматично-театральних елементів у фольклорі й побуті інгушів (діалогічність весільних та обрядових пісень, народні спортивно-розважальні традиції, театралізовані ритуали – як-от традиційні ритуали зустрічі гостей з інших народів – осетинів, дагестанців, грузинів; масові драматичні дійства, присвячені історичним подіям, тощо), а також важливістю просвітительських і пропагандистських функцій народного театру.
Повільніше розвивалися поезія і проза. У статті 1928 р. В. Ставський, близько зв’язаний з літераторами Північного Кавказу, згадував: «1924 року т. Озієв написав вірша, це був перший вірш інгуською мовою. Але автор не друкував його, думаючи, що з нього будуть сміятися»[9]. В. Ставський трохи помилився: першими віршами інгуською мовою були вірші Т. Бекова. Але свідчення його цікаве з іншого погляду: як важко було зламати рутинні уявлення про спроможності мови, підняти її престиж! Проте на кінець 20-х років уже визначилися як поети і Т. Беков, і Салман Озієв, якого мав на увазі В. Ставський, і Ахмет Озієв, і Б. Дахкільгов, Ф. Мальсагова, Х.-Б. Муталієв та ін.
З’являються оповідання Т. Бекова, І. Ахрієва, А. Баркінхоєва та ін., оповідання та повісті А.-С. Гойгова (він, як і Базоркін, писав російською мовою).
В цей період входить у інгуську літературу і Ідріс Базоркін. Народився він 1911 р. в селищі Базоркіно (тепер у Північній Осетії). Навчався в арабській школі (яку пізніше яскраво зобразив у автобіографічному оповіданні «Боньгь»), де панували схоластика і морок, а втікши з неї – в Інгуському педагогічному технікумі (з 1924 p.). Технікум цей став помітним вогнищем культури та освіти і вабив до себе спрагле знань інгуське юнацтво, яке виривалося з духовного полону мулл та муталімів. З числа перших учнів технікуму, крім І. Базоркіна, вийшов і ряд інших майбутніх творців інгуської літератури – Х.-Б. Муталієв, Б. Зязиков, X. Осмієв, перекладач А. Охрієв. У технікумі вони випускали рукописний журнал.
Інгуська література народжувалася як активна сила в боротьбі з тяжкою спадщиною минулого – релігійними забобонами, темрявою, соціально-культурною відсталістю, пригніченням жінки, кровною помстою, приписами адату й шаріату; вона виступала полум’яним пропагатором нового побуту та ідей соціалізму. Такої якості надало їй особливо молодше покоління літераторів – по суті, перше покоління радянських інгуських літераторів, що стало поруч із нечисленними вихідцями з демократичної інтелігенції передреволюційної доби.
1930 p. І. Базоркін стає студентом суспільно-літературного факультету II Північно-Кавказького педінституту в Орджонікідзе, а закінчивши його, вчителює. 1933 р. разом з А. Ахрієвим вій видає підручник інгуської мови для лікнепу.
Один із перших друкованих творів Базоркіна – оповідання «Боньгь» (1932). Боньгь по-інгуському – пастка. Так назвав автор арабську духовно-парафіяльну школу хужері, в якій і йому самому довелося вчитися. Хоч діється вже в радянський час, але ситуація на Північному Кавказі ще складна, позиції старих сил ще зберігаються. Велику владу має мусульманське духівництво, яке, зокрема, всіляко перешкоджає розширенню популярності нових, радянських шкіл, змушуючи батьків віддавати дітей до хужері. Середньовічна атмосфера східної бурси постає в оповіданні дуже відчутною, зримою, як виразно, точно відтворено і весь механізм фізичного та духовного насильства, страждання дитячої душі та її природний спротив.
Своїм матеріалом, реаліями, настроєм оповідання прямо перегукується з автобіографічними творами Садріддіна Айні, Мажита Гафурі та інших класиків східних літератур про роки навчання в релігійних школах. Але є й відмінності об’єктивного порядку. Герої повістей Айні і Гафурі були безборонні перед сваволею релігійників. Герой оповідання Базоркіна, на зорі Радянської влади, вже не кинений напризволяще. Хай віддалеки, хай дуже послабленими хвильками, але впливає вже на нього атмосфера нового життя, починають жевріти в свідомості по-дитячому сприйняті нові поняття.
В 20-ті – 30-ті pp. зароджується інгуська драматургія, відбувається, як і в інших малих народів Північного Кавказу, бурхливий розвиток самодіяльного, а потім і професійного театрального мистецтва, що відіграло значну просвітницьку роль, допомагало в боротьбі з релігійною темрявою, забобонами, реакційними сторонами старого побуту та звичаїв, пропагувало нові поняття. Популярністю користувалися п’єси З. Мальсагова. Базоркін ще під час навчання в ІІ Північно-Кавказькому педінституті брав участь у студентському драмгуртку, який ставив п’єси З. Мальсагова «Кровна помста», Х.-Б. Муталієва «Культармійці».
Так зародився його інтерес до драматургії, і вже тоді він створює велику (на кількасот сторінок!) п’єсу «На зорі» – про становлення Радянської влади в Інгушетії. Це була перша багатоактна п’єса в інгуській літературі. Але через свою громіздкість, несценічність вона не мала успіху.
Велике значення для Базоркіна мала участь його як делегата від Інгушетії (разом з С. Бадуєвим, Н. Музаєвим, М. Мамакаєвим та ін.) у роботі І Всесоюзного з’їзду радянських письменників. Від інгуської делегації він вітав Максима Горького.
Думки про драматургію Базоркін не залишає і в 1934–35 pp. стажується в чечено-інгуській театральній студії при Тбіліському театрі ім. Шота Руставелі, а потім працює завідуючим літературною частиною Чечено-Інгуського драматичного театру. Наприкінці 30-х років він створює п’єсу «Тамара» (з’явилася друком 1938 p.), що мала великий успіх і стала помітним здобутком інгуської літератури.
Дія драми відбувається в Інгушетії 1930 p., на початку колективізації та великих соціально-побутових змін у житті горян. Однак прямо ці події в п’єсі не приявні, вони лише опосередковано відбиваються на розвитку її конфлікту. На перший погляд, вона вдається камерною, родинною драмою звичаїв. Однак насправді це не так. Типовий особисто-родинний, звичаєвий конфлікт, близький інгуському глядачеві, переконливий з погляду мотивації дії та поведінки персонажів, зазвучав так, що за ним виразно постав і соціальний розтин змінюваного життя, він став змістовним, предметним свідченням тих процесів боротьби й оновлення, що вторгалися в аул, рід, сім’ю; а в яскравих і природних національних характерах персонажів, у досить складному душевному житті деяких із них своєрідно озвалися і ширші, постійніші питання людського духу.
В центрі драми доля дівчини-горянки Тамари. Вона сирота, живе в сім’ї свого дяді Солмона, який збирається видати її за пристаркуватого Гойсултана другою жінкою. Тамара ж мріє вчитися, стати людиною, корисною для свого маленького народу. Але який знайти практичний вихід із ситуації?
Інтрига драми досить ускладнена, з багатьма традиційними непорозуміннями, обманами тощо. Але в цьому разі певна умовність сюжету допомогла створити ситуації, в яких розкрилися характери персонажів, особливо ж головної героїні. Ставши жертвою обманного викрадення, вона спершу приголомшена видимою безнадійністю становища. Але поступово, не без допомоги нечисленного гурту перших комсомольців, починає розуміти: світ ширший і світліший, ніж яким його хотіли б зробити всілякі Гаді, Солмони й Угузи, і в ньому є місце для неї та тих добрих справ, про які мріяла.
Моральна перемога Тамари – над собою, над уявленнями і звичаями старого аулу, – може, не така й велика в масштабах зламів, що перекроювали в ті роки життя країни. Але вона велика в масштабах уявлень її ровесниць, соціального побуту аулу; без таких перемог неможливе було б оновлення Інгушетії. У тому й сила цього образу, що драматург узяв просту горянку, яку вже владно вабить нове життя, але яка ще далека від його більш-менш виразного ідеологічного осмислення, і показав потенціальні можливості такої натури; на рівні емоційного складу, органічного морального чуття та безпосередніх душевних імпульсів показав її «уготованість» до засвоєння нового ідеалу життя, ширших суспільних прагнень.
Цікавий у п’єсі образ мирового посередника Угуза, який згідно з адатом бере на себе залагодження Тамариної кривди. Зичливий замирник виявляється небезпечним облудником. Однак це й зовсім не той традиційний східний інтриган, яких так багато було в літературі 20–30-х років. Певною мірою його образ був новаторським. Це не тільки по-своєму мудра людина. Він ще й відчуває дух часу, тонко пристосовується до нього. Він зовсім не заперечує нових радянських законів, а тільки хоче, мовляв, поєднати їх із звичаями народу. Образ Угуза з його багатобарвністю, невимушеною пластикою пристосуванства, своєрідною незаперечною житейською мудрістю, підпорядкованою вузьким егоїстичним інтересам, і дивовижним моральним релятивізмом мусульманської правовірності – безперечний людинознавчий успіх письменника.
Важливе місце в загальній ідейно-художній концепції п’єси посідає образ Ахмета, Тамариного брата. Він повертається з міста, де навчався на юриста, вже після драматичної події в аулі і рішуче береться за викорінення беззаконня. У складній обстановці Ахмет виявляє ясність думки і мужність, його аргументація ідейно вагома, а водночас і предметна, життєво-логічна в контексті й самого національного побуту, тобто здатна вплинути на аульчан. В ролі Ахмета є елемент «просвітительства», але він виправданий, навіть необхідний, як і в усій п’єсі. Адже авторові йшлося не тільки про відтворення певних життєвих явищ, а й про те, щоб з театральної сцени, яка стала тоді дуже популярною, вплинути на своїх земляків, дати їм переконливі емоційні й раціональні аргументи до переоцінки всього комплексу традицій та звичаїв, сприяти повсюдному засвоєнню соціалістичних громадянських понять, етики взаємин між людьми, побутово-звичаєвих норм.
Ідейно-політичні зіткнення та конфлікти і процеси соціального, класового характеру драматург зумів подати у всій їхній національній та етнографічній конкретності, через динамічну дію і життєві, правдиві образи. В драмі переконливо, з неабиякою художньою силою відтворено здорове, світле в національному характері, внутрішні джерела і можливості його розвитку, заряд поривання до краси й істинності в людських стосунках і в соціальному житті – і водночас становлення цього нового національного характеру набуває соціальної конкретизації у зв’язку з ширшими, загальнорадянськими процесами соціалістичної перебудови, загальнорадянською морально-політичною атмосферою та ідеалами.
Під час Великої Вітчизняної війни Ідріс Базоркін ставить своє полум’яне патріотичне слово на службу всенародній боротьбі. Майже щодня з’являються його пристрасні публіцистичні статті в газетах, виступи по радіо. Обсяг цієї роботи можна уявити із свідчення П. Павленка, який теплим словом згадав своїх інгуських побратимів в одній із пізніших статей: «Імена Яндієва і Базоркіна з’являлися на радіо, в пресі і в усних виступах так часто, що здавалося, вони працюють без відпочинку... Хоч як розцінювати якість цих творів, писаних майже миттю, в розрахунку на потреби одного-двох-трьох днів, доведеться визнати, що їхній вплив був великий, їхня роль була надзвичайно значна...»
6 листопада 1941 р., напередодні 24-ї річниці Жовтня, в грозненському театрі ім. М. Лермонтова відбулася прем’єра пристрасної патріотичної п’єси І. Базоркіна «Капітан Ібрагімов». Це був один із перших драматичних творів у всій радянській літературі про Велику Вітчизняну війну. Пізніше автор переробив цю п’єсу, і вона стала відома під іншою назвою: «Народження ненависті». Деякі її мотиви, ситуації, персонажі перегукуються з тими, які знайдемо в пізніше (1942) написаних «Нашесті» Л. Леонова та «Російських людях» К. Симонова.
Одна з центральних сюжетних ліній п’єси – ідейна та психологічна дуель двох офіцерів: німецького – Рейха і радянського – Ібрагімова. Намагаючись розпропагувати полоненого капітана Ібрагімова, Рейх, певно, підготовлений до «психологічної війни», спеціаліст по обробці душ, робить наголос на національному моменті, апелюючи і до історії, і до чуття національного самозбереження малого народу, і до мнимої чужорідності кавказців у лоні Росії. Але йому так і не вдається схилити Ібрагімова до співробітництва.
Ідея непорушної дружби радянських народів як важлива запорука майбутньої перемоги прозвучала в п’єсі з великою силою. А про її актуальність на той час годі й говорити.
З творів Базоркіна періоду війни назвемо ще написане в лірико-героїчному тоні оповідання «Сей» (1944) – про полон і втечу з нього воїна-інгуша, сповненого бажання знайти дорогу до рідної землі і повернутися до лав борців з лютим ворогом; для нас оповідання цікаве ще й тим, що дія його відбувається почасти і на Україні, на землі якої героя в битві поранено і де його підібрали й виходили селяни («стара українка травами й мазями лікувала його»), переховали від фашистів.
В 50–60-ті роки Базоркін багато і плідно працює в галузі кінодраматургії. Тут найвизначнішим його твором була біографічна кіноповість «Труд і троянди» (1958), присвячена уславленому чеченському артисту, танцюристу Махмуду Шихоєву. Сповнена пригод і перемін біографія Махмуда дала письменникові чудовий матеріал для динамічного сюжету, а у відтворенні його нестримної пристрасті до танцю, що долала всі перешкоди, і фанатизму праці, безмежної працездатності звучить справжній гімн всепереможній силі любові до мистецтва, до краси. Дія кіноповісті розвивається так, що водночас постають деякі картини з історії Чечено-Інгушетії. Протягом усієї кіноповісті, а особливо в фіналі, поетично і зворушливо розкривається любов Махмуда до рідної землі, ідея національних коренів його мистецтва, яке розквітло завдяки допомозі російських друзів, навчанню в Москві.
Один із значних творів Базоркіна – історико-революційна повість «Заклик», створена в 50-ті роки. Поклавши в основу історичний факт – героїчну оборону невеличким інгуським загоном так званого «Симоновського дому» (де зберігався арсенал інгуського полку) у Владикавказі від білокозаків та міщан і допомогу інгушам робітничої самооборони Владикавказа (з цього й почався їхній спільний успішний революційний виступ), – письменник намалював яскраву, емоційну, ідейно насичену картину повстання інгушів проти одвічних гнобителів та закономірного союзу з робітничим класом, більшовиками, союзу, який грунтується не на тактичних розрахунках, а на спільності корінних інтересів усіх трудящих і гноблених.
Повість «Заклик» була для Ідріса Базоркіна немовби підготовкою до написання найзначнішого його твору – роману «З пітьми віків».
Романові «З пітьми віків» передує поетично-філософський «Заспів». Як у класичній оперній увертюрі, в «Заспіві» з довірливою одвертістю й афористичною стислістю окреслено головні теми подальшої художньої оповіді. Це – тема величного дивотвору природи, Кавказу, краю сивих легенд і правічної поезії. Краю гордої людини, «умерти ладної за дружбу, честь, свободу». Це – тема загадкової і дорогоцінної людської, племінної багатоликості Кавказу: «На мовах багатьох луна тут річ людська й живе братерство багатьох народів. Коли вони прийшли, навіщо й звідки?» Чи з’ясують цю таємницю німі свідки незглибимої минувшини – могильники, наскельні знаки, башти, чи допоможуть здогади й повідомлення Страбона, Плінія, Мойсея Хоренського? Чи, може, найбільше розповість тут «ще один хоронитель таємниць» – мова? «Завжди жива і дужа, на тлінові, ні битвам не підвладна мудриня-мова мойого народу?» У слові ж бо – вся пам’ять днів минулих і спадщина душі народу. В ньому – заповідь на майбуття: «І для прийдешнього не вмруть легенди, поразки, перемоги і любов». Слово лучить минуле з майбутнім – і «в день завтрашній ми разом ідемо, тим, хто за нами, залишивши повість про те, виходив як з пітьми народ».
Отже, історичний роман Базоркіна – оповідь про «таємницю буття» інгуського народу, про його багатотрудні пошуки кращої долі, справедливості й щастя. Ця книжка – спроба дати історичний образ свого народу як частки людства, його, людства, одвічних борінь.
Викликав повагу великість завдання, яке поставив перед собою письменник. І можна уявити труднощі й перешкоди, що стояли на шляху здійснення цього задуму, – на рівні і проблематики, і художньої інтерпретації, і композиції тощо.
Як охопити в одному творі історію народу, передати відчуття тисячоліть його тривання й діяння, дати його історичний образ? Як сказати про нього найголовніше, коли хочеться сказати так багато? Чи не розмиє потік хронологічного літописання умовні романічні береги? Як організувати структурно величезний матеріал народного історичного, життєвого досвіду? А з другого боку, й протилежне: чи цей матеріал, багатющий і яскравий, але вміщений в історично обмежені рамки життя малого, відірваного від світової цивілізації, застиглого в архаїчних формах соціального побуту народу, зможе заговорити мовою вселюдського духу, явити щось душевно, етично й естетично загальнозначуще, висунути питання й проблеми, важливі й для ширшого світу, привернути загальнішу цікавість? Одне слово: наскільки оте суто інгуське може зазвучати і як загальнолюдське? Наскільки те, що виболювалося, виношувалося в лоні інгуського народу, що сягалося його кращими душами, може бути штрихом, барвою, одним із дорогоцінних зерняток, надбаних людством по дорозі до краси, істини, справедливості? Чи в поняттях, почуваннях, пристрастях і стремліннях його героїв може знайти якийсь відгук на свої вибагливі запити умудрений і безмежно широкий дух людства нової доби?
Всі ці питання сфокусувалися для Базоркіна в людинознавчій площині. Людина, людська доля стала в нього і організуючим центром роману, не давши йому розпливтися в аморфну, хоч, може, й інформаційно багату, історичну хроніку; вона ж стала і ареною розгортання загальнозначущого й загальноцінного людського соціального й етичного досвіду, ареною утвердження чуттєвих і душевних якостей, невід’ємних від загальнолюдської духовності або здатних її збагатити.
Організуючими лініями роману, що заступають відсутній наскрізний сюжет, є кілька особливо значущих доль, здатних згрупувати навколо себе матеріал народного життєвого досвіду й промовляти за безліч інших. Ці долі немовби врубуються в товщу народної історії, освітлюючи цілі її шари, а водночас акумулюють у собі силу й красу народного характеру.
На початку роману центральною постаттю є Турс – казково дужий і мужній трудівник, спадкоємець кращих рис свого народу: сміливості, волелюбності, чесності, гостинності, доброти, дбайливості до слабших, почуття відповідальності за весь свій рід, глибокої поваги до традицій і вірувань народу. Звичайно, ця вдача накладається на все те, що пов’язане з історичною обмеженістю світогляду народу: релігійні забобони, брак знання про ширший світ, нерозуміння соціальних відносин. Здорова і чесна, гостро допитлива Турсова думка часом безплідно б’ється у темряві й тісноті кам’яних ущелин соціальної вбогості і неправди.
Поруч із Турсом – його самовіддана дружина Доулі, менший брат Гарак з дружиною Доккі. Ніби всупереч поширеним у таких випадках історіям незгод і прикрощів, розбрату, що їх породжують злидні, – тут маємо іншу, не менш характерну картину, яка дала романові багато теплих і зворушливих сторінок: картину взаємоповаги і взаємопідтримки, спільної праці, опікування і дбайливості старшого брата, слухняності і запопадливості – меншого, ніжної дружби їхніх дружин.
Це могло б здатися ідилією. Але, по-перше, самий характер вираження цих взаємин – стримано мовчазний, що не залишає місця жодним сентиментам. Душевне взаєморозуміння тут виявляється не в словах і ніжностях, а в найнеобхідніших вчинках, у скупих знаках уваги й поступливості. По-друге, саме життя накладає на ці взаємини колорит суворості й мужності. Отже – зовсім не ідилія й сентименти. А ніби інстинктивне прагнення внести в безрадісне життя ту частку радості й добра, яка залежить від самої людини, від її взаємин з іншими, найближчими.
В образі Турса письменник простежує складне поєднання народної вдачі, народного морального начала – з заповідями древнього поганського, сонцепоклонницького світогляду інгушів (їхньою, так би мовити, корінною, народною релігією) та з впливами релігії магометанської. Взагалі в побуті й віруваннях інгушів він добачає боротьбу й химерне поєднання різних елементів: древнього поганства, короткочасного, але помітного сліду християнства, занесеного грузинськими князями й проповідниками в XII – XIV століттях, могутньої тиранічної хвилі мусульманства. Базоркін не спрощує ролі релігії в народному житті. З одного боку, ми бачимо, що вона (особливо мусульманська) накладалася тяжким спотворенням на народні звичаї й уявлення. А з другого, народний уклад життя і народна мудрість асимілювали, пристосовували до себе релігійні догми й приписи, надавали їм «позитивного» характеру. Так чи інакше, народ намагався «втиснути» в них свої побутові й етичні норми, і в цій своїй якості релігійні заповіти несли і якісь позитивні моменти. Однак у цілому мусульманство, як і показує письменник, залишалося чужорідним народному життю, вносило в нього невластиву йому нетерпимість, фанатизм, служило темряві й неправді – не випадково в ньому найбільше були зацікавлені панівні верстви...
Соціальна структура інгуського племені була досить своєрідною навіть для Північного Кавказу. Родовий лад тут тримався міцніше, ніж деінде, були ще сильними пережитки патріархального демократизму (інгуші гордилися тим, що свого часу відмовилися визнати князів і обходилися без них). Але власна родова верхівка вже давно створила експлуататорський прошарок, що діяв у тісному контакті й цілковитій згоді з царською колоніальною адміністрацією. Представником цієї верхівки є в романі старшина Гойтемір.
Перше покоління героїв роману на чолі з Турсом швидко сходить зі сцени. Таке враження, що Турсові з його великими людськими задатками й масштабністю ще бракувало відповідного соціального діла в тогочасному інгуському житті. Його велична вдача не могла знайти вияву в осмисленому соціальному діянні. І ось, після безплідної боротьби з природою, яка забрала в нього єдиний клапоть землі, і з старшиною Гойтеміром обдурений ним Турс приєднується до великої партії добровільних переселенців у Туреччину. Масове переселення мусульман Кавказу до «єдиновірної» Туреччини таємно організовувала сама царська адміністрація, через своїх агентів, з метою послабити опір поневолених народів і водночас звільнити нові землі для колонізації. (Ця тема знайшла відбиття в творчості багатьох письменників народів Кавказу й Закавказзя, зокрема, у А. Казбегі, І. Канукова, Д. Гуліа, Б. Шинкуби, А. Шортанова, А. Айдамірова та ін.). Сторінки, що показують цю на великий масштаб закроєну провокацію царату, гіркоту безнадійного розлучення з одвічною землею батьків, належать до найтрагічніших у романі. Водночас у них – палюча сила любові інгуша до своїх суворих, немилосердних і рідних гір.
У день від’їзду Турса народився в дорозі його син-первісток, якого назвали Калоєм – на честь легендарного богатиря Калоя-Канта (син народився під велетенським каменем, що його буцімто скинув з гори Калой-Кант). Збурений болісним прощанням зі своїм родом і рідною землею, Турс віддає їм останню і найстрашнішу жертву – залишає єдиного сина братові Гараку: «Хай ніхто не думає, що я шукаю добра для себе. Хай Гарак не буде самотнім... Я віддаю йому Калоя. Я віддаю йому моє серце, яке б’ється в ньому, – і Турс високо підняв сина, – воно залишається з вами, тут, на цій землі!..»
Цей Турсів страшний і героїчний вчинок не тільки показує силу його прив’язаності до роду й землі своєї, не тільки значить міру трагедії мухаджирства (мухаджир – вигнанець), але водночас і стає символом незнищенності роду, невикорінимості його з рідної землі. Не стало Турса, не стало тисяч інших гідних людей, але дух їхній живе серед цих гір, що бачили стільки людських трагедій, відкоренок їхній знову вглиблюється в розщелини скель... І не переводиться мужність і великодушність їхня, сила рук і духу, нездрібніла гідність і палка честь.
Тут пригадується роман абхазького письменника Баграта Шинкуби «Він був останній». В ньому розповідається про трагічну долю убихів – невеликого народу, який віддавна жив у горах Кавказу. Розлючений їхнім героїчним опором російському війську, цар поставив убихів перед вибором: переселитися або на Кубань, або до Туреччини. Убихи вибрали останнє, обдурені агітацією «братів-мусульман» із «єдинокровної» Туреччини. І там їх дуже швидко поглинула назавжди каламутна хвиля асиміляції. Убихів не стало. Останній з них – старий-престарий Зауркан Золак – і переповідає трагічну історію свого народу.
Один із убихів, застерігаючи земляків від переселення, каже: «Той, хто покине свою землю, страждатиме до кінця! Я знаю одне: якщо ми, убихи, покинемо її – нас не буде». Народ невіддільний від своєї землі. Ця думка з великою глибиною розкривається в романі. З рідною землею зв’язана і доля, і вдача народу, і мелодії його пісень, і самі звуки його мови. Високе гуманістичне звучання цих мотивів, розуміння і пристрасне сприйняття цінності національної самобутності, культури, мови, щире переживання трагедії малого народу, справжній інтернаціоналізм – це те, що ставить роман Б. Шинкуби у ряд кращих історичних творів останнього часу.
І ще одне. В романі весь час доля убихів викликає думку про долю їхніх сусідів абхазців. Вони більшістю не переселилися до Туреччини. Мусили скоритися царському війську, визнали владу царя. Та, як каже один із персонажів роману, «вони перемогли нас і хай володіють нашою землею, але не нами!» Абхазці пережили тяжкі часи, разом з усіма народами Росії вибороли волю в революції. Отож, міркуючи про долю убихів, абхазький письменник каже: «Для мене це альтернатива тому шляху, на який ми стали в своїй країні. І альтернатива гірка, з якою мені в душі важко змиритися, хоч би про який народ ішла мова». Як бачимо, багато близького в обох творах, багато схожих думок і болів в обох письменників.
...Турс пішов з батьківщини, як із життя, назавжди. Дарма мріяв повернутися, дарма ждали його в аулі. Вороття з чужини не було – майже всі там загинули від хвороб, злиднів, поневірянь.
Не стало Турса й Доулі, а потім Гарака й Доккі... Пізніше гине й старшина Гойтемір, за таємничих обставин зникає мулла Хасан-хаджі.
Нове покоління, сказати б, на чолі з Калоєм продовжує боротьбу батьків уже на ширшій соціальній площині. Від Турса Калой успадкував його величезний душевний і моральний заряд. І через випробування й гіркоти перейшов не менші. Але нова доба дає йому і нові можливості для виявлення сили свого духу, новий напрям соціальному правдошуканню, соціальному альтруїзмові – органічній потребі заступитися за слабшого, відгукнутися на людське горе, прийти на поміч. Щоправда, попервах Калой, як і Турс, не має діла по плечу, на міру своєї неабиякої особистості. Відчувається і загроза вигасання, здрібнення його як романічного героя, постаті національної історії. Але отут на допомогу авторові прийшло саме життя. Великі суспільно-історичні зміни в Росії, визвольна боротьба робітничого класу й демократичних національних сил на «окраїнах», назрівання загальноросійської революції – все це, хоч поки ще й далеким відгомоном, долинає і до підхмар’я Інгушетії, вносить новий рух у її життя... Калой усією вдачею і своїм попереднім досвідом найбільше підготовлений до того, щоб відчути і підхопити ці нові віяння. Якщо раніше його боротьба мала більше особистий і епізодичний характер, а його непримиренність до соціального зла, непіддатливість йому і шукання правди не знаходили конструктивного виходу; якщо раніше найбільше, що він міг запропонувати своєму народові, – це особисте подвижництво, особиста зреченість і жертва задля всіх (саме таким є його абрецтво – тут варто згадати характеристику, яку дав абрецтву Асланбек Шеріпов: «Влада тероризувала мирне населення, абреки тероризували цю владу»[10]; в чеченській та інгуській літературах є ряд творів про абреків, у тому числі два романи – М. Мамакаєва та Д. Гатуєва – про славетного Зелімхана, під однойменною назвою), – то тепер він знаходить зв’язок з робітництвом, з революційним студентством. Величезною школою стала для нього світова війна. Зрештою, ми бачимо вже комітетчика Калоя в числі тих, хто зірвав спробу генерала Корнілова кинути на революційний Петроград «туземні» війська, особливо «дику дивізію» (парадокс, але останню надію на врятування монархічна Росія покладала на своїх пасинків – інородців, туземців: «туземці виконають свій обов’язок перед вітчизною»...). А в кінці роману Калой – уже серед сподвижників Кірова, який, за його словами, «привіз у гори слово Леніна».
«Цей молодий життєрадісний мужчина в шкіряній куртці, в простій горській папасі, – каже про Кірова автор, – був першим росіянином, який говорив тут мовою брата».
І – останній акорд книги:
«Над Ассою вперше лунав голос більшовика. Його повторювали «лункі камені». Народжувалася нова влада – влада народу.
Ще багато битв чекало її попереду. Над горизонтом зводився 1918 рік.
Але сьогодні був саме той день, коли древні гори інгушів – свідки багатьох трагедій народу і його вічної мрії про світле життя разом із цим народом назавжди виходили з пітьми віків».
Безпосередня і духовна спадкоємність Калоя Турсові насамперед, а також і взагалі спадкоємність молодшого покоління аульчан старшому, та моральна естафета, естафета правдолюбства, що її передає Турс Калоєві, заповідаючи йому свою недовершену справу (по суті, справу, яка передається з покоління в покоління, традицію правди й особистої людської повнозначності, прагнення досконалості в усьому) не тільки робить від самого початку масштабною постать Калоя (забезпечує йому широкий соціально-етичний плацдарм для діяння). Вона ще й дає романові структурну єдність: нею стає єдність соціального й етичного діяння, пошуку правди – основний пафос роману і його структурний стрижень...
Ще один структурний стрижень роману – протистояння Турса і Гойтеміра, а потім Калоя і Гойтеміра та його сина Чаборза. Мало сказати: протистояння, їхні долі «зашморгнулися» одна з одною не на життя, а на смерть. Їхня боротьба триває весь вік і передається «в спадок», заповідається нащадкам. Вони ніби роковані на постійні й трагічні зіткнення, але це не містика «долі» і не порахунки кровників. Особисте ворогування, що перейшло в долю, – тут лише форма, іновиявлення соціального ворогування, соціальної долі. У відповідному до специфіки національного життя й побуту та національного характеру особово-емоційному матеріалі письменник показав, незмиренність багатства й бідності, хижацтва й справедливості, правди й неправди.
У змалюванні Турса і особливо Калоя (які є, по суті, розгортанням народного ідеалу фізичної і моральної досконалості) відчутні фольклорні, народнопоетичні традиції з елементами гіперболізації. Але вони не заважають авторові використати широкий арсенал сучасних літературних засобів, загалом – досягти сучасного професійного трактування образів і мотивів. Особливо цінною і подиву гідною є глибока й докладна психологічна розробка образів головних персонажів, розвиненість і складність їхнього душевного життя. Причому це стосується не лише тих почуттів і душевних станів, які є певною мірою традиційними для «східної» фольклорної і поетичної літературної традиції (дружба, любов, батьківські й синівські почуття) і де вона виробила багатий арсенал зображальних засобів, але й «соціалізовані» почуття, пов’язані з боротьбою за справедливість, за громадські інтереси.
Доказом психологічної проникливості автора та його глибокого відчуття не лише індивідуальної свідомості, а й підсвідомої душевної стихії людини може бути те, як він змальовує стани, в яких, сказати б, не людина керує своєю поведінкою, а «щось» у людині – тобто не знані їй пробуджені від зіткнення з зовнішніми подразниками глибини власного «я», стихійні й підсвідомі імпульси, миттєві психічні утворення, що на якийсь час «генералізуються» і, затверднувши, диктують людині несподівані рішення. Така, скажімо, і Турсова поведінка при виїзді до Туреччини. Таке й змалювання драматичних стосунків Калоя з коханою Зору, яку видають за іншого, як і мотивація нелегкого рішення Зору скоритися волі батьків...
Психологічно цікавим і якоюсь мірою новим у зображенні горянського життя є образ Насі, Гойтемірової дружини. Це багатобарвна і суперечлива постать, незвичайна серед знаних нам у літературі жінок-горянок. Спершу вона здається типовою егоїстичною, гоноровитою, черствою і злостивою жінкою багача. Але потроху ми помічаємо в ній щось тепле, живе, якісь не затоптані ще жаринки людяності. Вона причаровує якоюсь радісною жадобою до життя і добротою, що пробиваються крізь кору звичаєвої умовності. Згодом ми дізнаємося про її трагедію, яку вона мовчки тамує в собі: молодою дівчиною силоміць забрав її Гойтемір, розлучивши з коханим. Узнаємо і розгадку її таємничих стосунків з муллою Хасаном-хаджі, який узявся тут невідь-звідки і якого вважають майже святим: він і був тим юнаком, з яким кохалася Насі.
І спалах потягу в Насі (жінки великої душі, створеної для справжнього кохання) до красеня Калоя, сцена, коли вона намагається «спокусити» його, перейняті великою поетичною силою й чистотою. Це – немовби останнє розквітання душі Насі, її прощання з молодістю, її відчайдушна спроба бодай на мить стати собою, прилучитися до тієї великої осіянної любові, тужливе жадання якої в ній не вмирало і під брудом насильства. Насі досягає того апофеозу почуття, пристрасті, що є водночас найвищою чистотою і цілком виправдовує її перед найсуворішим моральним поняттям. Тут Базоркін перегукується з кращими традиціями гуманістичної літератури в змалюванні жінки, в розкритті теми любові.
Якщо, з одного боку, такі постаті, як Турс, Калой, «вводять» читача в знання про інгуський народ, за ними можна судити про цей народ, ліпити його узагальнений образ, – то, з другого боку, в самі ці постаті автор переніс своє уявлення про народ. І той вкладений у них народний естетичний і моральний потенціал робить постаті героїв монументальними.
У романі зримо й пластично, з великою чуттєвою силою й естетично значущо, повно передано своєрідність інгуської народної вдачі, особливості душевного складу горянина. Не в літературних характеристиках-формулюваннях і психологічних означеннях, а в матерії індивідуалізованого душевного життя, пластиці емоційної поведінки та соціальної дії бачимо те, що вирізняє горців, становить їхній внесок у сукупну «вдачу», сукупну «душу» людства, їхню особливу грань загальнолюдського духу, втілену в них, горцях, його можливість: демонічну гордість і чутливість, вразливість у справах честі й гідності; крайню, шалено-винахідливу жертовність у дружбі й гостинності; полум’яність і непоступливість, до самоспалювальної жорстокості, відданість – аж до нещадності. Це – один із «піків» людського духу, одна із можливостей людської природи; ніби випробування цієї природи на крайній ступінь мужності й ризику, запальності й безмірності (в гордості, в жертовності, в самозреченні, які стали нормою побуту; в побутових, а не ідеологізованих виявах).
Певно, все це пояснюється не особливим матеріалом людської природи тут, а особливим характером життя, історії, фізичних умов існування (не випадково, мабуть, горяни в усіх частинах земної кулі мають багато схожого): велич і суворість природи, небезпечна боротьба з нею, тяжка праця, злиденність – і водночас смак до краси й щедрості (під впливом величної й щедрої природи), «гіперболічність» самої природи – і гіперболізованість людських емоцій та душевних станів, а разом з тим однотонність (відсутність різноманітності й зміни, півтонів і взаємопереходів компенсується розростанням, гіпертрофією усталених, закріплених емоцій та станів).
Горянські звичаї (особливо ті, що стосуються взаємин хлопця й дівчини, чоловіка й жінки, зокрема одруження) – жорстокі, але в чомусь і справедливі, вироблені багатовіковим досвідом народу, його турботою про «благо роду». І навіть у найгіршому випадку вони залишають якусь, хоч найменшу, можливість для справедливості, для зусилля й ініціативи особистості, для індивідуального рішення. Так, закохані можуть учинити всупереч волі батьків та звичаєві, і, – якщо пройдуть ряд тяжких випробувань, – їм дарується прощення. (Щось схоже побачимо далі і в нанайців). Щоправда, випробування ці неймовірно складні і мало хто на них зважується, – але, може, і в цьому є своя мудрість? Це – іспит почуттів на справжність, на їхню здатність вижити. Адже пристрасть може бути й недовговічною, а вибір треба робити на все життя. Чи не пошкодує згодом той, хто послухався голосу серця, а не розуму? От звичай і ставить дуже високий бар’єр, що дає закоханим можливість перевірити самих себе.
Певна річ, це – в ідеальному випадку. На практиці під тиском соціальних умов у звичаї загніздилася сваволя можновладців, відкрився простір для захланності, зловживання батьківською владою. Але й це не так просто й відверто. І. Базоркін тут не спрощує. Показуючи жорстокість звичаю (власне, тих, хто ним зловживає), що стає на перешкоді щастю Калоя та Зору, він водночас розуміє і матір Зору – Батазі (та батька – Пхарказа), якій тяжко остогидло безпросвітне життя в злиднях і яка хоче кращої долі бодай для дочки, але не враховує, що дочка живе іншими чуттями. Батазі далека від образу безрозсудної і бездушної матері-егоїстки, вона сама мучиться суперечливими думками, це й для неї трагедія, яку письменник розкриває дуже зримо й глибоко.
У романі – печать величності на людських характерах і пристрастях, на всьому колориті життя. Відчуваються сліди багатотисячолітнього «освоєння» інгушами Кавказьких гір. А водночас широко і виразно звучать мотиви сусідства народів, багатонаціональності Кавказу та спільності історичної долі цієї самобутньої людської сім’ї.
Герої Базоркіна поєднують у собі легендарно-типове з індивідуальним. В усталених традиційних ситуаціях та якостях (наприклад, коли йдеться про гостинність, родичівські зв’язки й обов’язки, абрецтво, почасти й любов, там, де вона поступається перед силою звичаю і багатством) герої немовби «втягуються» в канон, улягають нормативності. А поза цими «передбаченими», «обжитими» ситуаціями й якостями вони як літературні персонажі вільніше віддаються стихії індивідуальності.
Поетика Базоркіна вбирає в себе фольклорні засоби, але підпорядковує їх стильотворним завданням сучасної епічної та аналітичної прози. Письменник успішно розв’язав нелегке завдання поєднання цих двох поетик. Але в мовній стихії персонажів переважав не складний індивідуалізований лексико-синтаксичний малюнок, а чітка графіка неособового афоризму, глибока і яскрава фольклорна образність і притчовість – як наслідок характеру життя, пристрасності натур, гіперболізованості чи, радше, великості емоцій та, не в останню чергу, прямої включеності в одвічний спадок народної мудрості, причетності до древньої східної культури...
Ще раз хочеться окремо сказати про останні розділи роману. Тут автор пускає Калоя в світ широкий. Може, мандрів і пригод трохи й забагато, може, щось у них і «навмисне», «інсценізоване», але головне в іншому. Йде ніби випробування героя на здатність увібрати в себе широкий світ, інший соціальний досвід; на людську універсальність. Може, лише в масштабах і атмосфері гірського життя Калой – вища міра гідності, розважливості, чеснот? А за умов зовсім інших, може, його соціальна, духовна, етична міра виявиться неспроможною? Та ні, людська міра універсальна, справжня людина скрізь буде на людській височині. Це бачимо і в тонкій душевній сфері, скажімо, в стосунках пораненого на фронті Калоя з сестрою-жалібницею Ганною Андріївною. Калой тут показує таку душевну чутливість і такт, таку внутрішню культуру, повагу до жінки й самоконтроль, таку відповідальність, він керується таким високим уявленням про стосунки чоловіка й жінки, що неспростовно підкреслює високий гатунок своєї людськості і зворушує нею жінку до глибини душі: адже не часто зустрічається настільки ідеальний вияв душевної краси, артистизму почуття, душевного аристократизму.
Але головне в Калоєвих мандрах і поневіряннях – збільшення й урізноманітнення соціально-політичного досвіду: він показує здатність максимально його засвоювати.
Його новий друг Віти, який повернувся із заслання, зводить його з міськими знайомими. Їхні міркування незвичні для Калоя. Але одне він зрозумів: «Віти не просто втікач із цих місць, він господар якоїсь правди, якої він, Калой, поки що не розумів». Згодом він зрозуміє і цю правду, а тепер робить перші кроки до неї. Після однієї зустрічі з робітниками «Калой ішов і думав: «Який простий і гарний цей міський народ... Недарма Віти дружить з ними... Але чому ж із козаками так не буває? – І сам собі відповів: – Не можна. Землею розсварили нас! А з цими нема чого ділити...» Здоровий глузд підказав правильне розуміння соціальних причин кривавої національної ворожнечі, яку царат щедро сіяв на Кавказі.
Розділи, присвячені перебуванню Калоя на фронтах війни, в Петербурзі та його участі в подіях революції, громадянської війни, крім іншого, показують здатність інгуського народного характеру, характеру горця, вбирати в себе зовсім інакший соціальний та політичний досвід, асимілювати його і змінюватися під його впливом, перебирати на себе загальнолюдський заряд, загальнолюдські клопоти й ідеї. В контексті цього ідейно-художнього задуму переконливо підкреслено закономірність приходу більшовицьких ідей, ленінської правди і в Інгушетію, органічність прилучення інгуської бідноти до загальноросійського революційного руху та її твердий перехід на бік Радянської влади в громадянській війні, що було полегшене й прискорене справедливою національною програмою і політикою більшовиків, які підтримали наболілі життєві вимоги «інородців» і «туземців».
Роман «З пітьми віків» ознаменував не тільки розквіт творчості Ідріса Базоркіна, а й утвердження епічної прози, художнього епосу в інгуській літературі, що засвідчило її зрілість (поряд з романом Ахмета Бокова «Сини Беки»). Інгуський літературознавець Абу Мальсагов слушно відзначає особливе місце твору серед національної історико-революційної романістики: «В чечено-інгуській літературі було досить багато творів про життя нашого народу в минулому – роман найстарішого чеченського письменника Саїд-Бея Арсанова «Коли пізнається дружба», Магомета Сулаєва «Товсултан залишає гори», Магомета Мамакаєва «Зелімхан», «Мюрид революції» та ін. Але наша література все ж таки трохи недобачила рядового горця в минулому. Розкриття його є почесним завданням наших художників слова, і з ним так вдало впорався Ідріс Муртазович Базоркін»[11]. Так, одна з цінних якостей роману – те, що уважне дослідження психології і долі простого горця-трудівника переросло в узагальнене відтворення духу народу. Водночас роман стоїть у вагомому ряду визначних творів національних літератур, що змальовують у широкій історичній панорамі шлях своїх народів до участі в революції і в соціалістичній перебудові життя – в союзі з іншими народами Росії, під керівництвом російського робітничого класу та його партії більшовиків.
Сьогодні інгуська проза переживає пору зрілості й розквіту. Поряд з новими романами Ахмета Бокова й повістями та оповіданнями Ахмета Ведзіжева – визнаних майстрів старшого покоління – з’являються романи Магомета-Саїда Плієва та Саїда Чахкієва; серед молодших вирізняється Ахмет Мальсагов, автор ряду художньо-документальних книг і першого роману про національний робітничий клас – «Людина, якій завжди важко», твору цікавого, змістовного, написаного в сучасній манері, хоч і з елементами заданості, не зовсім подоланого схематизму.
Можна не сумніватися, що попереду в інгуської літератури – нові здобутки, нові рубежі, нові зусилля в розв’язанні нелегких і неминучих творчих проблем.
    1980р.





[1] Твори інгуських письменників українською мовою окремими виданнями не виходили. Видавництво «Таврія» 1980 р. видало збірку віршів поетів Чечено-Інгушетії та Херсонщини під назвою «Відлуння гір і степів», упорядковану М. Братаном. У тому ж видавництві 1984 р. вийшла збірка: «Від імені горян я промовляю». Вірші. Упорядники Ш.А. Арсанукаєв, М.І. Братан. У видавництві «Веселка» І985 р. побачили світ «Чечено-інгуські народні казки» – упорядкування та переклад з російської Станіслава Тельнюка.


[2] Туркаев Х.В. Исторические судьбы литератур чеченцев и ингушей. – Грозный, 1978, с. 119.


[3] Див.: Акад. Крачковский И.Ю. Арабская литература на Северном Кавказе. – Избр. соч. М.; Л., 1960, т, 6, с. 612.


[4] Туркаєв X.В. Исторические судьбы литератур чеченцев и ингушей, с. 105.


[5] Сборник сведений о кавказских горцах. В. 1. – Тифліс, 1868, с. 13.


[6] Мальсагов А.У. В боевом строю. – Грозный, 1971, с. 43.


[7] Мальсагов А.У. В боевом строю, с. 29.


[8] Дахкильгов И.А. Ингушская литература (Период развития до 40-х годов). – Грозный, 1975, с. 29–30.


[9] Ставский В. Национальные писатели Северного Кавказа. – На лит. посту, 1928, № 9, с. 24.


[10] Шерипов Асланбек. Статьи и речи. Изд. вт., испр. и доп. – Грозный, 1972, с. 67.


[11] Мальсагов А.И. В боевом строю. – Грозный, 1971, с. 101.