Людей підходило все більше і більше...
Нарешті, ясі здався – запросити додому гостей, з радістю думав Орест...
С в iт л о – заповнивши його пустоти, кратери, царапини.
вирвані шматки плоті, котрі валялись в просторі – по стінах, на підлозі,
попідвішуванi на гачках об’єкти – стікаючі кров’ю в миски підставлені,
аби кров не розбризкувалась підлогою – створюючи тим незручностей,
теж – випромінюючись, якось – горнулись облесливо, один до одного.
Орест наповнився любов’ю по вінця.
Вона – все набуваючи і набуваючи захлинала його єство,
розшаліло-здичавілим буревієм, котрий витворюючи себе,
і, себе ж руйнуючи озирнувшись з презирством, на подоланий шлях
не впізнає, зруйнованого ним ландшафту – переливаючи в собі,
незбагненні відтінки кольорових мас – невимовної краси.
Лишень малюючи уявою – гору чорної фарби – яку блискавки,
що тільки й нагадують про знаходження тамтої бурі, в любовних обіймах
нетутешньої – зовсім іншої сили, роздирають її – немилосердно фалосами
вводячи житєдайнi кольорові інгредієнти...
Чорна гора – в екстазі, корчах, струшуючись піддатливим тілом своїм
обдається сріблястими плямами – а то, вибухне – протуберанцями сонця...
Орест часто запитував сам себе – звідкіля таке розмаїття осліплюючих фарб
на моєму дикому Олiмпi?.. Потiм – Олiмпiйська темрява, його дна
язики вистромить, зі всіх боків – "чорним бархатом"
якого, наче куплено надміру, і він знай – змієм лещиться
окутуючи все навколо... Ти ж – мов остовпілий на кону актор
в полоні чужого задуму – захлинаєшся воплями – незримого режисера,
волаючого в порожній простір: "Н е в і р ю !  Н е в і р ю !"

– Пане Оресте, доброго дня – зніяковіло привіталась – "Незнайомка"
дещо церемонно, і се трохи засмутило. Але дівчина виявилась напрочуд
аж такою милою і смішною, що непотребущі думки геть відлетіли,
і так, солодкаво приємно розтеклось в Оресті те згадування – про НЕЇ – потім...
коли він – вдихаючи свіже повітря, спостерігав гостей...
А їх – все набувало і набувало...
вони жартуючи обіймались, один з одним – мов гарні, і давні приятелі...

Недосконалою досконалістю – "Незнайомка" сiяла зіркою далекою – тут поруч...
Незавершиною завершиністю вимучила, ген-ген, ще коли гонив –
маленьким пастушком, на пасовисько стадо корів – в коротеньких штанцях
з безкінечними, обперезавшими всесвіт – наче мотузками, мріями…
Бігаючи напровесні – мов старка підсохлою стежкою –
по краєчку широкої, як здавалось, дороги, такою м’якою і теплою,
що зараз – стоячи перед – НЕЮ – зрівнюєш лінії цього – свіжопахучого плоду
з лінією тамтої стежки, котра водила до 4-го чи 5-го класу,
після – вивела ще далі, а після-після, блукаючи заблукав нею в глевкій млі,
хапаючи з жадобою краплини світла...  I агій! – Навіть в цю мить – ось тутечки...
Стоячи – на своїй стежці...  Перед лицем смертi...  Вона – теж стоїть на ній...

Незбагненним живим малюнком –
переплітаючись хаотичною грою плям і ліній на площині,
підсвітленій знадвору лампочкою...  Я – пробудившись в дитинстві – почув голоси...
З розкуйовдженим волоссям – заспаний, силкуючись збагнути – що сi стало,
з а ч а р о в а н и й – тією живою картиною, проектованою на стіні –
в закутку біля п’єца...  розлився щастям під ковдрою – з д о г а д к о ю...
Телятко народилось...  Вибігши на поріг кричав: – "Ма! Бичок чи теличка?"
примружуючи оченята засліплені лампочкою – а над нею копошiлися мухи
і всіляка нічна мілюзга – розігруючи по той бік, в кімнаті –
фантастичний театр тіней...  І зачувши мамине –
"Теличка-теличка, йди спатки, дитино" – побрикав підскакуючи на одній нозі в сон...
А зраненька – телятко смоктало в мене з долоні моньо і – п о с м і х а л о с ь.
Саме так, посміхалась – "В о н а"...
Потім подейкували, мовляв – кубіта та, показавши руку виліплену кровов –
подарувала Оресту квіти, як винуватцю – ТОГО  ВСЬОГО...
Пророкотавши з якоюсь – чудернацькою посмішкою, котру до речі –
теж – інтерпретували, як кому заманеться. – "Доторкнулась до вічності",
вказавши "кривавою рукою" на об’єкт – стікаючий кров’ю...
– Так, це добре – подумав Орест, але щось його відгонило в – н е в і д ь...
гризло спогадами...  Ось зараз – коли вже – В С Е...
Змінити анічогісінько – не можна...  i...
В и с i т и... В и с i т и...  тобi Орку – блазнем на мотузцi...
Саме  зараз – прокрадались "тінями думки", ковиляючи зрадливим кроком –
в царстві Орестової любові. Схаркуючи безсилля своє –
серед цього шквалу радості й повноти –
внутрішній оркестр – звучав так налагоджено смачно і соковито,
що нечемні шарудіння в партері – чи скрипіння крісел,
ба навіть, наглий кашель – не могли – були невзмозі,
втрутитись в божественно довершену математичну систему,
розлиту Орестом – мов залою – гармонією звукових відтінків...
Така – н а п о в н е н і с т ь, така сила – сила чистоти,
чистоти звучання, приречена – ж и т и...
В и б у х  к р а с и
Саме "вибух краси" – ЖИВЕ – незважаючи на МIРУ –
заблукавшу в "лабіринтах хитросплетінь"...  і розпуста являє себе –
в обіймах – з ледь помiтною долею секунди – сукою хтивою...
ВIЧНIСТЬ – приголубить "миті прекрасного" – прийнявши їх – в своє лоно.

"Чому і навіщо – я порозвішував ці об’єкти?" –
картав себе Орест. Адже можна було і без них.
Вони – ой як багатьом не приглянуться – не сподобаються...
Враження від них...  хай не кажу – неприємне враження...
Орест відчував це й сам. Хотілось йому, щоб всі гості,
котрі прийдуть сьогодні на це...  "ДIЙСТВО"...  Він не знає їх,
але вони прийдуть, вже он скільки прийшло й ще –
підтягуються і підтягуються, – аби і вони наповнились любов’ю.
А тут – точно на зло – сі об’єкти – смурні, похмурі, жахні...  а саме –

"Величезнi куснi – паруючого м’яса – стiкаючi кров’ю"

Орест – звичайно, якби це було можливо – саме зараз – в цю мить,
безжалісно б відмовився від огидних інсталяцій. Йому на хвильку здалось,
що вони нічого не додають...  Лише чумне гнітюче враження...
Та й оригінального мало – думав Орест. Хіба цього не було?
А взагалi – ЧОГО НЕБУЛО???  Посміхнувся Орест – то тема без кінця –
ліпше її не чіпати...
Саме такі – х м а р и н ки – пробігали в голові, але пробігаючи – пробігали
страхаючись бездоної чистоти неба.
Орестову любов не зруйнувати дрібницями. Чистоту звучання –
не засмітити "рипінням крісел".
Розпрощавшись благополучно – з останнім загоном – кульгаючи потворно,
думок-тіней, видраявши блювотину-  полишену розумом,
Орест – отямившись помітив, що – Незнайомки вжей слід простиг...
Саме так в мене й повилось – гiрко посміхнувся, але це й краще...
адже – в о н а – була...  і є...  десь ходить...  Ходить, як і ходила раніше,
збігаючи горбом – в коротенькій спідничці в горошок,
який розсипався з бантів по всьому платячку...
І покотились – покотились вкупці вони – своїми стежками.
Мінлива мода – змінювала форми, ті ж наливаючись круглішали,
пробуджуючи молодечу  уяву – розбурхуючи кров і плоть...
Стежки – переплітались поцілунками в візерунки, мов на мерзлих вікнах,
аж поки не позбігали долинами і горбами сьогодні сюди.
Саме в це місце, де вони собі і здибались...
Він – здарованим букетом польових квіток.
Вона ж – як брехали потому – смакуючи по краплі людську біду –
з "кривавою рукою"...  Яку обмурзала, мов дитинча мале –
в ці осоружні – висячі шматки-вохлапки м’яса.
Там всередині – було хитромудро вмонтовано,
мішечки з бичачою кров’ю, і вони – буцім плакали,
стікаючи омиваючись. То такий – т р ю к,
часто сам себе переконував Орест.
Такий жест. То лише – ефектний мазок художника.
Такий собі – піжонський кандібобер.
Я придумав його давно – шепотів давлячись слізьми Орест.
Я придумав його...  Я надумав його…
все повторював і повторював, як – "Отче наш", як –
"Здрався Маріє", як, як, як…
Розуміючи – ох як розуміючи, що – Д О Ж И В С Я...
Вже аж так, – д о ж и в с я...  що далі нікуди...
Перетворившись ні в що інше, як в той осоружний
"вохлапок м’яса – стікаючий кров’ю..."
I часто здавалось йому, що незрима кістлява длань,
почепила-підвісила його – незнамо за котрі такі заслуги й вислуги...
на зіржавілий гак...  Такого – вибраного і званого...
Та й за саме вухо. За вухо ліве... "За діло праве"...
I боліло не так вухо, як смикало десь вище – біля скроні –
якось пульсувало там...  наче серце – збившись зі своєї стежки –
пересунулось в голову – перетягнувши з собою, і  кровоносну систему
Їм було тісно. О б і й м а м и – вони, рятувались –
заглиблюючись одне в одного – глибше і глибше – перетворюючи себе
в – невидимий згусток енергії. Біль був такий, що "Великий вибух",
так-так, отой – "Великий божеський стогін"- пройнявшись ним,
намагався розірвати – г о л о в у – на міріади кавалків...
І розлетяться вони – безкінечним простором...
Створивши ще один всесвіт...

Пiдвiшений долею, й мотелявся Орест – на дощах i морозах –
невідомо скільки – в очікуванні того "в и б у х у"...
Потiм – об’явились добрі люди, і перевезли люб’язно його –
в інший простір. Ось сюди – на виставку, де збиралось нині –
добірне товариство. Так підвішений за ліве вухо – до останьої миті –
вiн намагався впiзнати дорогих гостей – котрих набувало на щастя
все більше і більше… Розгледіти – міг усе і всіх.
Кров – надокучливо повзалась ящіркою йому в очі – але ж руки мав,
і хустинкою сяк-так витирав і ліве око – і праве око, і навіть праве вухо,
якщо на совість протерти, то можна розчути радісні голоси й вітання...
Саме завдяки старанню – й охайному витиранню очей і вух,
Богу дякувати – спромігся розгледіти свою – н е з н а й о м к у...
Котра не усвідомивши сама – згорнула навколо нього – той "чорний бархат"...
І бачили її вже де інде – глибоко задуману...
Вона – стояла величаво над вогнем – кидаючи останні клапті,
тієї ненависної, як казала – м а т е р і ї...
Орест шкодував, що не поспів – нічого сказати – вiдчуваючи,
що знає ЇЇ – ліпше за всіх. З повного Орестового незнання –
вибухаючi прозріння-iнсайти, освітлюючи – темний i мудрий всесвіт –
розбудили в ньому – ВСЕ...
Ось це – ВСЕ...
Вмістило i – її...
А може лиш – "ЇЇ"...
Вона ж – для решти всього – ВМIСТИЛИЩЕМ  БУЛА...

Так зрежисувався – нинішній Орестiв вечір – до самісіньких дрібниць...
Що таки, їй Богу, в тамтих дрiбницях – зачаївся – сам сатана...

Розкладаючи полицями – лукавi посмішки...  хтивi погляди – жести...
Щупальці протиріч – самотужки, плотами, кровоносною системою –
проти течії – варварами явились в серці, скувавши кайдани з –
пiдгулялого розуму...  Серце – відмовилось битись тодi...
Оресту чітко закарбувались в пам’яті –
переплутані сталеві клубки стежок – його суперечливого життя...
з тамтих клубкiв – долотом, і стамесками видлубував спухле від біди –
серце своє...  Експлікацію дійства сього – видко розписав – злий дух...
А дурний розум, гопака скакав – розкладаючи акценти...

Хоча – Орест того вже незнав... скидалось на те, що вiн – незнав нiц...
Втіха й радість – охопивша його, вже  н i я к о г о,  на ту пору –
котрою так пишався – не могла...  Не повинна була – обслуговувати –
сатанинський план...  В ряди-годи, Орест пишався,
що спроможний повнотою почуття – залити форми, які дали тріщину –
розбубнявілi рани їх – з вдячністю вдивлялись в нього,
о б г о р т а ю ч о г о – своїм теплом...  Кривава смужка – повзалася
мов ящірка очима – але можна було таки купатись у відчуттях,
і попри все, бачити – бачити океан любові й вдячності,
яким вони омивались...

Божеська любов – наче Цнотлива Пангея – вбрана мов
кохана для любчика свого – квітла в вселенських запахах...
Чортяцький план, прорвавшись з глибин темних –
розкидав "Цноту" кавалками в різні боки...
Вони й стікають дощами-сльозами – омиваючи рани свої в віках...

Тамтой – "ПЛАН" – отрутою розлився по усюдах ...
Проектуючись – Бiлим Свiтом – мов білим, як сніг екраном...
Очорнюючи можливiiнеможливiсценарiї... створенiй нестворенi –
вiдкладенi – на полицi у вiчностi...  Тамтой "план"- пошматував –
пречисту любов...  Й мерехтiла вона,
як, уламки покрампсованої кіноплівки – вже, нена бiлому екранi...

Чому не вийти – до цих людей?.. До гостей своїх...
Адже, вони напевно цікавляться – "винуватцем торжества" – думав Орест.
Чому спостерігати заманулося мені – збоку – самоусунено.
Вцьому є щось, пiдозрiло-неприємне...  якась невiдповiднiсть...
Н Е В I Д П О В I Д Н I С Т Ь
Невідповідність нинішня – мотельнула його, охмелілого свіжим повітрям
в ту – безпробудну ніч...
В ту – маленьку смерть...
В той – безпробудний сон...
В котрому "незвана гостя" – розпаскудила життя –
переполовинивши його – так зло, і так – зловтішно...
Безсоромність "її" – викрутила руки Оресту,
зав’язавши їх вузлом на спині.
Очі – всотавши видиме й невидиме – тремтіли,
обійнявшись в купці з пам’яттю – мов діти сироти в грозову ніч,
а розум – гейби сука бродив – попід обісцяних заборiв –
і гелготав обважнілий безпричинно...
"Незвана гостя" – вмостилася в кутку – така собi Чічка –
з бантами в горошок, який розсипався по всьому платячку...
і теліпала нозями недосягаючими – Д о л і...
Вдивляючись в тіні – грайливо бігаючі – її гарненьким личком...
і провалюючись в нього...  наче в безодню –
Орестів погляд – ледь повернувся з – ВIДТАМ...
але повернувся вже – т а к и м...  що схарапуджене серце –
не витримавши – зайняло місце розуму...  а проти нього –
вірвався терпець кінець-кінцем, вже геть зовсім...
Здогадавшись про таємницю Орестового погляду –
темнi сили "якiсь" – наславши – вітри, шквали та буревії
несамовито-ошалілi – "заказали Ореста"...
вимикнувши йому серце – з правічного рабства, жбурнувши його –
в корито з кип’ячою кров’ю... де воно і бовталось –
вільне і дике... а над "ним" – розкрамсовано-пошматована
кровоносна система – корчилась, акі невидимий звір –
ранений смертельно в лісах...
– Чому така ти прийшла?.. кричало серце – огидливо відсахуючись
і відганяючи розум, що повсякчас присмоктувався до нього –
мов до цицьки...  Вічно голодний –
заплутаний у власному павутинні павук –
хапаючись за розірване шмаття аорт і вен – невміло притицькував їх,
до витанцьовуючого – танець смерті серця...

Смерть сиділа – йнi мур-мур...
Лиш, підскакувала час від часу з крісла –
звертаючись дитячо-благеньким тільцем – то ліворуч, а то праворуч
наче з партера – де мала квиток не в першому ряду, а туди глибше...
стирчавівші ж, попереду голови – загороджували їй – сценічне дійство...

"Чому така ти прийшла?" – продовжувало невгамовне серце –
зганьбивши природу речей...  Тобі в пісочку бавитись –
просіваючи його – з відеречка в відеречко –
тримаючи в одній ручці лопатку, а другою – обіймати мамчину ніжку...
Ти ж скачеш козою кривою – мільйонами років... Ти – суко стара...
Розуму не набравшись, якщо навідалась сьогодні – ТАКА...

Розірвались красоти мудрості
Незбагненного живого плетива
Безкінечної кiнечності, життєвих обіймів – в танці земному...
Любовному переплетінні сердець –
котрі переливаються з однієї реальності в іншу...
Розлучившись з серцем – тут в долинах –
інше серденько – підіймається ввись...
Витанцьовуючи візерунками...
Очiкуючи любов свою...
Ти була – золотою обручкою – кришталевим мостком –
не усвідомлюючи – всі любили тебе...  перемругуючись  світами...

Промінь світла – освітивши сцену, вмить зник – провалившись...
Орест чiтко бачив – ЇЇ...  свою смерть...
"Маленьку дівчинку" – очі і губи якої – потопали в хтивості –
зазиваючи в трупні обіймища...

Нарешті прокинувся. Не знаючи скільки лежав – зрубком в ліжку.
Сон – скапував з нього. Ще нерозтуливши спухлих очей –
погнало його "щось" – хлестаючи галабаєм –
у мандри пошматованим нутром...  пошматованим  с в i т о м...
В якому – "цей сон" – злягаючись з "тою курвегою" –
довалив рафінованою вакханалією те людське,  що ще ледь-ледь
мерехкотіло в ньому раніше...
й реальною примарою стовбичив, холоднокровно – осторонь i...
Вiщував... Вiщував... Вiщував...
Орест – загублений в життi – мов перевернуте корито,
в якому шубавталось серце, валявся окутаний перегарними парами –
гейби на кону – по закінчені сценічного дійства,
обстріляний тисячами – вдячних очей...
Очі – сфокусувались з партера на ньому,
мов на головному виконавцеві ролі...
Зужита кров – розлившись магмою – обпалила в зародку всі ідеї –
задуми – сподівання...
Розум – з перепою метушився – стягуючи до купи рештки –
кровоносної системи, що знай розповзалась –
порубленими гадюками...  Орестовими пустками – в різні боки...
Ландшафт, акі після шабашу на Лисій горі – зруйнований вщент –
розiтріскався під променями палахкотілого в агонії серця.
На одному стільці – на диво вцілілiм,і не перевернутiм,
красувався пахощами – букет польових квітів – скромний жест надії...
О Боже – "сестричка смерть" – таки не зраджувала собі.
Розум, стуливши рештки сяк-так до купи, важно приосанившись –
на "ЇЇ" місці...  Обклавши Ореста – аки мерця – квітами i вiночками –
"НА  ВIЧНУ ПАМ’ЯТЬ"...  Розпочав свою промову...

 Л Е К Ц I Я   Р О З У М У

– Оресте, хто ти є? – спитав
– От хто ти є?
– Чому "МИ ВСI" – стражденні заручники твоєї недолугості? Га?
– Ти лузер, Оресте, але до чого тут – "МИ"...
Орест вслухався в себе... в тоє "МИ" – в тоє "МИ ВСI" –
вслухався – напружуючись багатостраждальним єством своїм...
Серце відвернулось – не в силі сперечатись – з зачатованим безумством...
Розум провадив далi – гейби йому пороблено...
гейби його вже – геть, вiдрiзали вiд Ореста...
–Оресте, вихід є, i він, до банальности – простий.
Ти той хто мусить вмерти...  Ха-ха-ха...
– Ниньки – "в о н а" навідалась – оглянула те дійство...
Оресте, недостойне тебе "дійство" – в с т и д а й с я...
– Ти ж мов – хлібина розламана на кавалки, які ніяк не змириш в собі –
то нагодуй інших...  Вона пахкала в очі – тут і тепер – явившись зовсім
"юною квіткою" – задарує і роздасть тебе окрайцями – по всіх землях,
блукаючи світами, збираючи букет свій з – достойників...
– Так споконвіку повелось, Оресте...
– Вона обдаровує, віддаючись в обійми коханцю.
– Розлившись в тобі – "в ч а с н о" – вона ЗАБИРАЄ,
а забравши – ВIДАЄ… Оресте, допомогти людям –
можна лише – в ч а с н о...  ЇЇ вибір впав на тебе, будь милосердним,
допоможи їм.
– ПОМРИ,  ОРЕСТЕ –
А п о л о н – втратив могутнє військо своє, його музи продались Мамоні,
акі курви старі, кутаються в дорогому дранті прикриваючи – масла свої.
Ти це знаєш, Оресте, ти це знаєш… Вони лише заграбастують,
і не віддають нічого. А це безславний кінець, Оресте. – Ф і н а л –
Аполлон занурився в хащі непролазні...  виє неоклигано-самотній,
ратня міць минувшини – зрадила йому... Невже "старий безумець" –
який сушив дошки – для гроба Господнього – харкаючи зі склепу свого
–  Б О Г  П О М Е Р  –
Не виколупав те все, трясця, собі пальцем з дупи... А розвіювався вітрами
від кінця до початку – озираючи чуттями води ріки...
І жахнувся – тої каламуті – котра сповзаючи раком – з низин,
втравлюючи собою плин той – шкрябалась – Аполлоновим крилом у вись...
до зеніту – гнилими пазурами роздираючи його як, стирку...
І летить тепер – ю з о м – з висот Парнасових
однокрилий гордий син Зевса...
– Оресте, прикро, що ти – обезцiнив власний – свiй розум...
– Серце відвернулось від мене, але вчуйся.
– Всі форми – к а н і б а л і с т и ч н о г о   ж и т т я – суперечливі,
в гармонії своїй...  адже, як відомо, існують – БIЛЬ I СТРАЖДАННЯ...
– Я чесно визнаю, що…
Тут він нарешті видихнувся, заглох – підозріло вдивляючись в серце –
котре – крадькома вслухалося, в – наростаючу, i не вiдворотню бiду

Орест сповна пізнав – р о з д в о є н н я – своє, р о з т р о є н н я –
своє, своє – ч е т в е р т у в а н н я – на "кавалки",
щомиті відчуваючи їх зойки, глухого, микаючого болю.
І мусив їх любити.
Любити – те унікальне й дике поєднання в собі.

АНЕКСIЯ – спаявши тамтi  к а в а л к и  "вогнем і мечем" –
породила Ореста аки – монстра...  Аки – всемогутню імперію...
тріщавшу на сю-пору по швах, і в агонії предсмертній –
загружає хижі  клешні свої розбуджуючи – з летаргічного сну,
Орестове божевілля...  Котре ось-ось зашевелиться –
мов ведмідь в берлозі...  і грізно з риком – виповзе кликасте Грізлі –
явивши жахний лiк свій...

"Орестова імперія" – підіймалась в"зiрковий час"- в шляхетності –
на пружні ноги, і, як водиться... вклякала, під тягарем злодіянь –
проходячи щаблями, від світанку до заходу – по етапу...

ПО ЕТАПУ – ВIД ЗЛОЧИНУ ДО КАРИ

Орест – добивав своє життя, як міг.
Воно ж, як могло – добивало Ореста.
Таке важке і неприродне, щось клацнуло там...  – К Л А Ц –
дало збій, в самих простих й людських якостях.
Що було – п р о с т и м...  Для Ореста виявилось – с к л а д н и м...
Що було таким   п р и р о д н і м  –  настовбурчувалось перед ним,
як  н е м о ж л и в і с т ь.
– І так він жив...
– І так він був...
– І вже й – набувся... день за днем, день за днем, день за днем…

Унікальний шлях, котрим бродив, сей юродивий – вперся вістрям,
процюкнувши невидимі перепони.
І злились – в о н и – з водами ріки...
РIКА ЖИТТЯ – прийняла многогрішника – в благосне лоно,
закохавшись в вічно голодні очі його.
Омила ЇХ...  а витерти –  з а б у л а...
І виділи його часто потім – з мокрими очима.
Витирав їх, обтирав – чорним бархатом, і на ньому ж таки записував,
як казали – непутящі, каракулі якісь...  Їх ніхто не міг прочитати...
Чорний бархат – з ненажерливістю поглинав всесвіт відтінків –
наче в безодню...  а він – Орест, писав той текст віками,
черпаючи його з – б е з о д н і...
й, в – б е з о д н ю – відсилаючи те послання...
Аж поки – надтріснутому розуму – увірвалося щось,
і він – не витримавши напруги – написав білою крейдою –
мов рубанув по живому: "Помри Оресте"

Саме розуму, вже такому – т р i с н у т о м у –
судилося виволікти за шиворот – "все те" – що Орест – завжди знав...
– ЗНАЮЧИ – ЗАМОВЧУВАВ –
Гейби мале дитинча – бавився з собою в змовлянки,
чи то пак, даруйте, в змовлянки зі своїми "кавалками",
як недолуго обізвав його – його-ж таки, нещасний розум...
Щось в Орестi – шепталося і шепталося – вдосвіта з серцем,
а як худобу подоять навечір – з розумом, напуваючи його –
акі лінивого кота, парним молоком.
Але вже так повелося – трапляються революції.
Так і тут – назріло, нагноїлося, і прорвало...
Розум, відсунувши манєрку з молоком – затребував горівки…
напився п’яний – вчинив бучу...  вчинив підлий заколот...
А революції попри те презирство, котрого по праву заслуговують –
завше потрібні – завше неминучі.
Саме тому – розум Орестів – гостро відчував тиху відразу серця...
ніколи не зраджуючи, пречисте – не поміщалось в хитросплетіннях –
затіяних його безумом...

РОЗУМ I СЕРЦЕ – сказати по правді, й ніколи не жили мов
"не розлий вода". А загострилось дужчiще, ще з тих пір,
давним-давно...  Напившись-п’яний – Розум обізвав Серце –
принизивши – холодно – і процитувавши такого, як сам розумника:
"Серце є нiчим iншим, як насос"
А згодом додалась – ревність...  Почалось, як завжди буває.
Прийшла Божа неділенька, і серденько – здибалось собі –
й закохалось в інше серденько. І тут – о, Господи! розум верщав:
– Не те!.. – Не така!.. – Не те!.. – Не така!.. – Не те!.. – Не те!.. – Не те!..
Верщав, аки базарна блядь – боячись продешивiти...
Од тамтого "вiчно-розумного" – "не те" – "не така"...
ТАК – зiплiснявiлося Орестове життя, що й – н е з г а д а т и...
Але нiчого – протерлось...  стерлось... відплакалось...  підгоїлось...
Пам’ятно лишень, що розрiшилось все – к а т а с т р о ф i ч н о...
КАТАСТРОФА – ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ

Орест не довідався до останнього подиху – на якому свiтi, вiн – є...
Захлинаючись в хвилях – тiєї катастрофи...  Хвилi якої –
наганяючи одна-одну тисячоліттями, тікали од епіцентру,
занурюючи його, аж в мул самого дна, а то вигулькували
на високості...  На яких сонця – пломенями випалювали –
таємні знаки...  саме в них – припритувався код – БУТТЯ...
Код ще не дешифрований...  Змовляючись з собою,
можна було – менш конфліктно до пори до часу –
номінувати тамті відголоски – тисячолітніх жахних містерій.
Просто і незарозуміло...
К А Т А С Т Р О Ф А – саме складання буквочки до буквочки,
якось вспокоювало його...
Як і іншi складенi буквочки – Б  О  Ж  Е  В  I  Л  Л  Я...
Оресту – було прости Господи, трошки затишніше –
за конкретними словами – хоча б і такими, капарними.
Йому легше було – за таким заняттям – залiсти у зашморг...
Таке спрощення втихомирювало...  Серце затерпало...
Смiючись – вiн часто згадував каламбурчик:
– Що вашi дiвчата роблять?
– В’яжуть i спiвають
– А мати?
– Торочать i плачуть.
Орест – торочив i смiявся...
Мусів, таки мусів змиритись – з тими мареннями...
а марилось, що – ВIН Орест – замішаний на уламках
вселенських катаклізмів...  І ся катастрофа –
"божевільна  катастрофа" – вже відбулась... І нічого тут не вдієш...
ЦЕ  ЖИТТЯ...   I ВОНО  ТАКЕ...
– i  художник – вмер...
– i живопис – вмер...
– i слово – вмер...
– i бог – вмер...
– i сатана – вмер...
– все вмер...
I  ТИ – ЗДОХНИ  ОРЕСТЕ!

Що мав вiдчувати Орест? Вiн оголено відчував – власну полишеність...
Господь, здавалось, залишив його ще до народження...
Смутно – вiдзявлювалось йому згадкою – у тому мареннi,
як в материнському лоні – перепудився невідворотної приреченості,
спресованої у власній долі. Панічний страх скував Орестів зародок –
мов каторжанина...  Саме тому – цілісіньке життя – природнім було –
неприродне бажання – бажання втечі...
Кроки тупотіли, доганяючи одне одного,
напевно – про це довідався він значно пізніше,
порушивши ритми його серця...  Тому воно якесь таке...
Н а б л и ж а ю ч и с ь – кроки не вщухали ні на мить.
Чулося йому завше, що в середині кудись біжить. Тікав від усіх і вся.
Саме в материнському лоні – кольнула в серце колька...
            "БОГ  ПОМЕР"
Аж  вкам’янів – ненароджений Орест – від жаху...
вимолюючи в – "щасливого Отця" – й собі смерті...
Він так йорзався в материнському животi –
мов – об’явив війну – вітрякам...  ненароджений "Дон Кiхот" шукав смертi –
ще там – в утробi...  Не бажаючи з’являтися на світ...  в котрому –
схоронивши Бога...  Вже наїлися борщу... I згадують,
перехиливши кварту браги: "А помните?  Небіжчик… Хо-хо…"
"Я вам доложу – шутнік-с", і примружуючи хитро п’яні балухи,
помахував великим пальцем, акі з "вежі слонової кістки" поцюриною,
промовляючи: "Знаєм, знаєм… I ми знаєм..."
Ненароджений Орест вимолював смерті…
Але не забуваємо "курвечу – з бантами в горошок"
Це ж вона затіяла "цяцьку-мацяцьку", відправляючи його –
на "Пір – під час чуми"...

Чи то прийшла пора, як сказали б мудрецi. Чи то з власного безсилля,
як зiзнавався часто сам-собi Орест, але вiн таки – накивав п’ятами
з материнського лона...  Одразу по-полуднi – в парку літню днину –
озвався "пустинно одинокий глас", верстляво долітаючи,
з – відтам – в кудись...  Приречений, чи не випадково,
як думалось з пересердя потім  Оресту, застригнути саме – ТУТ...
Агiй!.. – Може, а то й, швидше за все – з дурнуватої причини –
бігме  котресь бiсенятко – буцiмто недопетрало привідкрити двері,
аби ти мiг шмигонути – повз бардак сего –  б е з б о ж н о г о  с в i т у
А закрили щільно-щільно, і ні шовчика тобі не лишили Орку,
ні щілиночки не лишили...  А тепер вже – га?  Хай буде...
Хоча може – чудувався Орест, коли відлягало трохи –"так iтреба"...
День – 16 червня, як-не як видався – спекотним...
Тай мухи би позліталися, комарі, бомки...
М и – н i ч ог о – н е з н а є м...
А в "них там" – свої правила, статут там...  клятва там…Гіппократ...
"Там всi"...  І продумано...  Що казати...  І на хрена тії "бути чи не бути"
ЯКЩО ТИ  ВЖЕ Є – ТО ВЖЕ БУТЬ...
Народна мудрiсть каже "Прийшов до млина, то мели",
"став до кола то – т а н ц ю й".

Об’явившись на світі – Орест, даруйте пукнув, і кричав...
Я кричу, а всі тішаться... "Дивись, дивись – який козачок буцматенький"
посміхалась наді-мною бабка пупкорізка. І давай мене обтирати,
я сi тріпаю рученятами й ноженятами, вона ж знає своє – о б т и р а є,
г л а д е – чую лоскоче... Я лоскоту боюся, йой з а л о с к о ч у т ь –
мушу верещати. Верещу… Вони сміються...  Ж и т т я...
З Д Р А В С Т В У Й    Ж И Т Т Я!!!

Згодом Орестів крик – трохи піднабрид, і сприймався багатьма –
не як міць, а як ницість. Орест й сам – пiзнiше визнавав,
що не одразу осягнув – сей неосяжний світ.
Власне й – Cвіт не одразу осягнув – кого породив...
Сяк-так перепросившись, вони мов сліпі кошенята в мішку –
повзалися один одним, збиваючись на манівці.
Добре збереглися Оресту цілі шматки дитинства.
Вони – випливали з пам’яті, паперовими корабликами – Орест пускав їх,
ще шмаркачиком – річечкою, що пробігала повз його хату.
Річечка-батіжок, тонесенькою змійкою – звиваючись городами –
розрізала поверхню земної кулі – з’єднавшись,
з мільйонами й мільйонами – таких самих, і більших, і велетенських рік...

Орест посмiхнувся тому, як далеко можна шуганути у своїй бiдi –
на своєму щастi...  десь в туди – в емпiреї...  Спустившись на грішну землю –
Орест подивився на гостей своїх, а їх все набувало й набувало,
більше і більше…Погляд його – зупинився на купці жінок.
Такі веселі, радів Орест, щасливі, он як щебечуть втішаючись зустрічі.
Видко то колiжанки – певно не часто здибались,
що аж так розпашілися хохотульки. Туляться манірно одна до одної,
лещуться, не набудуться ніяк. Нарешті здибались. I де здибались?
Саме тут...
Я об’єднав їх...
Їхня радість – благосно окрилила Ореста. То радість найвища –
в низинах цих...  Радість жінки, що носить під серцем –
НОВЕ  ЖИТТЯ – і так манить до себе нас грішних.
Нічого прекраснішого не стрічав Орест. Вони так, гонорово стоять,
наставляючи – ж и в о т и к и  свої... Пошли щастя їм, Боже, шепотів Орест
ПОЖАЛIЙ  ЇХ...
"...Матір Божа, молься за нас грішних.
Благословен плід лона твого..."

Текст подається в авторській редакції