Андрій Савенко
COLLEGIUM № 2, 2016

Андрій Савенко



Переклади


Константинос Кавафіс. Поезії



Могила Евріона[1]
Під цим надгробком, що його митець із брили
Суцільної зробив міцного сиєніту[2],
Оздобив розсипом лілей та первоцвітів,
Покоїться прекрасне Евріона тіло.
Александрії пагін, якому б ще буяти!
За батьком — з македонської старої знаті,
За матір’ю — з юдейських алабархів[3] його рід.
Завзято філософію штудіював з Аристоклітом,
Риторику — із Паросом. Письмен священих звід
Вивчав у Тебах[4]. Описав уміло
Ном Арсинойський[5]. Місту і народу
Лишив у спадок це. А ми? Ми втратили навік
Ту аполлонівську його, ясну, мов небо, вроду!
1914



Змальоване
Ціную витвір рук своїх, хоч справа не нова,
Однак для творчості не створений цей вечір.
День виснажив мене. Готується до втечі
Його розмитий силует. Стає близьким згасання.
Жадаю нині вражень для ока, не слова!
Кожну деталь малюнка розглядаю:
Юний атлет спочить через утому
Приліг біля струмка, знесилений змаганням.
Яка краса! Що за чудовий полудень прийма без зволікання
Його, розпластаного в забутті легкому.
Сиджу, дивлюсь. Неспинно час минає.
І знову можу в мистецтві відпочить від ремесла.
1915


Битва біля Магнесії[6]
Більш не нуртує кров, вже не хвалитись силою.
Зносилась плоть, про неї, про змарнілу він

віднині дбатиме передусім. Дня жодного у тузі і
скорботах він не згає. Зась! Такі ілюзії

Філіпп[7] плека. Надвечір партію у кості він зіграє,
розважитись потрібно. Ось тут десь поруч, скраю

трояндам місце. Нищівного біля Магнесії розгрому
цар Антиох зазнав, і що з того? Бодай одному

з гордовитих легіонів тих не випало вціліти?!
Чутки все, певно, й перебільшення! Проте радіти

нема чому, вони ж — одна порода, хоч і клята.
Втім, доста сказаного вже, чи навіть забагато.

Філіпп у разі жодному забави не скасує.
Хоч все життя його — це так — минуло всує,

одну чесноту він зберіг — пам’ять цупку і спогади колючі,
хіба забуть йому ті «сльози Сирії кипучі»,

коли безчестив ворог Македонію, що їм теж мати...[8]
Хай учта розпочнеться! Рабе, вели музикам грати.
1915


Роздратування Селевкіда
Роздратування викликало в Селевкіда
Деметрія[9] звістка, що до Італії
прибув один із Птолемеїв у такому неподобстві.
Із почту маючи лиш декількох рабів,
у бідному вбранні та пішки. Ще трохи,
і як невдалий жарт чи як ляльок сприйматимуть у Римі
їхні династії. Які, нема де правди діти,
вже стали за таких собі челядників для римлян,
відомо Селевкіду це, вони їх наділяють
та позбавляють тронів, як тільки заманеться,
самоуправно, відомо це йому.
Але хоча б у зовнішній своїй подобі
лишити слід їм частку величі;
не личить забувати, що ще вони царі,
що звуться ще (гай-гай!) вони царями.

Це Селевкіда зачепило за живе
Деметрія, і він одразу надсилає Птолемею
багряні шати, блискучу діадему,
прикраси діамантові, різноманітних
слуг і супровід почесний, найкращих коней,
аби ступити до Риму так, як слід
Александрійському монарху, Греку.

Але Лагід, який прибув для жебрань,
на справі добре знався цій, і від усього відмовився;
для нього зайві ці розкоші і пишноти.
Ув одязі старому, ниций прибув до Риму
і зупинивсь в оселі якогось дрібного ремісника.
А згодом постав убогим, безталанним,
зубожілим перед очима Сенату,
щоб вигідніше жебрати було йому.
1915


Про Аммона[10], що помер у двадцять дев’ять років, 610 р. після Р.Х.[11]
Від тебе треба, Рафаїле, лиш декілька рядків
щоб ними могилу Аммона вшанувати,
поета. Щось вишукане, філігранне ти міг би написати,
з твоїм-то хистом не важко буде дібрати слів
про юного поета, про Аммона нашого.

Згадати, звісно, слід чесноти його поезій,
одначе спогадом не оминай його красу тілесну,
оту тендітну вроду, яку так любили ми.

Завжди барвиста, мелодійна твоя грецька,
та нині ми потребуємо усього твого хисту.
Чужою мовою лунають наші одкровення й каяття.
Своїм чуттям єгипетським наповни чужу мову.

Хай, Рафаїле, з рядків твоїх,
хай промовляє саме наше життя,
і кожен, щоб відчув, хто прочитав їх,
що александрієць ними вшановує александрійця.
1917


Один з їхніх богів
Коли в Селéвкії[12] з’являвся хтось із них,
і агору перетинав поволі на сході дня,
схожий на гожого, стрункого юнака,
в очах якого — нетутешнє світло,
пахучі кучері, мов ворона крило,
переглядались між собою перехожі,
кортіло кожному дізнатись, хто такий
той красень, сирійський грек, а чи чужинець?
Та прозорливіші, які уважно на речі дивляться,
одразу все розуміли і мовчки сторонились.
І як поволі він розчинявся між колонади,
у тінях присмеркових і вогнях вечірніх,
прямуючи до кварталів, що оживають лише вночі
у диких оргіях, нечуваній розпусті,
в усьому, що п’янить і млосно ніжить тіло,
вони замріяно гадали, хто то був із Них
і по які сумнівні тілесні насолоди
зійшов він нині на вулиці Селевкії вечірні,
залишивши Високі Пресвяті Чертоги.
1917


Надвечір
Утім це бути не могло тривким. Років
минулих досвід є свідком. Та якось поспіхом
себе являла Доля і припиняла все.
Короткочасними були прекрасні життя перипетії.
Але як чарував нас аромат лілей?!
І на яких чудових ложах ми простягались,
тіла свої яким чуттєвим насолодам ми віддавали?!

Відлуння днів тих насолод,
якесь відлуння днів до мене долетіло,
щось пізнане в юнацтві нами обома;
до рук узяв листа і сторінки гортав,
і перечитував знов за рядком рядок аж до смеркання.

І потім вийшов сумовито на балкон,
вийшов, аби думок плин перемінити спогляданням
недовгим улюбленого міста,
як метушня стихá на вулицях і біля крамниць.
1917


Цезаріон[13]
Почасти аби деталі епохи з’ясувати,
почасти аби за читанням час збіг,
учора ввечері я взявся погортати
зібрання текстів епохи Птолемеїв.
Улесливі, витіюваті вихваляння правителів
різняться мало чим. Усі вони преславні,
величні, осяйні, могутні та державні.
Їхні жінки як на підбір прекрасноликі,
усі граційні Клеопатри та ніжні Береніки[14].

Коли перед уявою моєю епоха вже постала,
я книгу ладен був відкласти, якби одна цитата
зі згадкою, так, до слова, про царя Цезаріона
миттєво руки моєї не спинила…

Аж ось і ти, огорнутий непевним звабливим
мерехтінням. Історія про тебе береже
кілька стислих рядків, тому я вільним почувався
твій образ ліплячи в своїй уяві.
Я сотворив тебе прекрасним, чуттєвим юнаком.
Майстерно наділив риси обличчя
таким зворушливим виразом мрійливої краси.
Настільки повним удалося мені твій образ
зіткати тієї пізньої години, що, як загас світильник,
(його навмисно я лишив поволі загасати),
я уявив, що ти постав із сутіні нічної
і до кімнати ступив, і став переді мною
таким, як був у на поталу кинутій Александрії,
блідим і змореним, і до нестями гарним у своєму смутку,
іще не втративши надію, що над тобою змилостивиться
підлота, що вже сичить: «Щось забагато цезарів у місті!»[15]
1918


Під тим будинком
Учора проходячи кварталом
віддаленим, я проминув будинок,
в якому часто бував у молоді роки.
Там моє тіло колись корилося кохання
дивовижній силі.
                         І от учора,
коли проходив я старим шляхом, знайомим,
кохання чар красою все оповив:
крамниці, бруківку, тротуари,
і стіни, і вікна, і балкони.
Потворного нічого не лишилось.

Як я стояв усе під тим будинком,
і розглядав його, стояв і зволікав
рушити далі, єство моє ясніло
надійно схованим жаданням насолод.
1918


Деметрій Сотер (162-150 до Р.Х.)[16]

Омана — його кожне сподівання!

Чинити мріяв він великі справи,
покласти край ганьбі, яка від часу битви
біля Магнезії гнітить його вітчизну.
Нехай державою могутньою знов Сирія постане
з численним військом, флотом,
з фортецями й скарбами.

Пронизував його гіркотний біль у Римі,
коли він відчував під час розмов із друзями
нащадками родів прославлених та іменитих,
разом із ґречністю всією й благородством,
яку вони йому виказували, сину
царя Селевка Філопатора[17]...
коли він відчував якусь добре приховану, летку
зневагу до всіх еллінізованих династій,
знесилених, не годних до серйозних вчинків,
нездатних більше бути поводирями для народів.
Тоді він йшов до Міста сам і присягав в обуренні палкому,
що все не так, що сказане — облуда,
ось той, у чиїх грудях палахкотить жага
боротися, чинити й уславлятись.

Лише б знайшовся спосіб на Схід дістатися йому,
лише б вдалось йому з Італії забратись —
і всю ту силу, яку має
в душі, й усю ту пристрасть
розділить щедро він зі своїм людом.

Так, опинитися б у Сирії йому!
Хоч він іще дитям вітчизну залишив,
хоч обриси її у пам’яті туманом вкрито,
та подумки завжди до неї линув,
як до святині, до якої лише уклінно підступають,
як до примари прекрасної країни, до видіння
грецьких міст, які розкинулися у морських затоках.

А нині?
                Нині — безнадія й туга навісна.
Не так вже й помилялися у Римі друзі.
Немає змоги утвердити себе династіям,
народженим Завоюванням македонців.

Нехай: він спробу все-таки свою зробив,
скільки мав сил, боровся.
Й у чорній своїй зневірі
він думає лиш про одне
з погордою, що навіть у поразці
таку ж незламну мужність перед світом виказує.

А решта — мріяння та марнота!
І Сирія ця зовсім не схожа на його вітчизну,
цей край належить Балі й Геракліду.
1919


Сидони[18] юнь
Актор, якого запросили вони собі на втіху,
декламував чимало добірних епіграм.

Зала виходила у сад розквітлий
і віяв нею аромат стиглих бутонів,
зливаючись із хвилями парфумів
п’ятьох напахчених молодиків Сидони.

Вже Мелеагр лунав, Ріан та Кринагор[19],
однак коли продекламував актор:
«Тут упокоївсь Есхіл, Евфоріона син, атенянин»[20]
(можливо, натиском занадто вирізнивши
«свідком звитяги його бойової» та «гай маратонський»)
з місця зірвався жвавий юнак,
поціновувач красного слова, і вигукнув:

«Рядки оці не до смаку мені!
Невже поетові забракло духу? Ні!
Я закликаю кожного — вклади всю силу у своє творіння,
часу не гай, до нього всі помисли звертай
і в час випробувань, і ув останню мить!
Із усією пристрастю від кожного я вимагаю так чинить!
Не зневажай найвищого ґатунку слів
своїх трагедій — згадай-но Агамемнона, згадай-но Прометея,
Кассандру та Ореста, і проти Теб сімох —[21]
щоб на надгробку по собі не залишати згадку
лише про те, як ратником простим між багатьох
ти йшов у бій супроти полчищ Датиса та Артаферна[22].»
1920


Тим, хто збройно боронив Ахейський Союз[23]
Сміливці, які так хоробро бились
і смерть зустріли зі зброєю в руках,
без ляку ставши проти тих,
хто не зазнав ще жодної поразки.
Ви — бездоганні! Чи картати вас за те,
що схибили Діей та Критолай[24]?!
І як захочуть греки похвалитись —
«Таких дітей народжує народ наш[25]» —
скажуть. Про вас, навіки славою осяяних.

Написано ахейцем, ув Александрії
сьомого року[26] царювання Птолемея Латира[27].
1922

У великий грецькій колонії, 200-го р. до н.е.[28]
Те, що в колонії все — шкереберть, що все — не слава богу,
не викликає сумнівів ні в кого.
Та якось справи йдуть, ще є в нас хіть до справ!
Однак подейкують, що, може, час настав
закликати Державця, що скерує нас до змін…

Втім, негаразди всі і труднощі від того,
що кожен раз складне роблять з простого,
хоча й не без підстав, усі Державці ті.
(Хвала богам, аби це не збулося,
і кликать нині їх не довелося!)
Скрізь нишпорять, рахують, носа пхають,
й одразу плани карколомних змін складають
з вимогою негайно все здійснить.

Без жертв їм не прожить, кортить піти на втрати:
— Позбутись слід цих прав на володіння,
бо ж лихо — власність ця! Біда не спить!
Такі видатки для колоній руйнівні, їх не впорядкувати.
Прибутком жертвуйте: оцим, оцим, і тим.
Коштів катма; тож додамо один
Іще новий податок, і хай діє зі старим.
Що, з ними вам кінець?! Слід запастись терпінням,
воно — єдиний шлях надійного правління.

І з дня у день що більше порядкують,
то зайвих більше витрат сумлінно реєструють.
А як без того жить? Відмовитися як?

Нарешті, коли всю завершено роботу,
— все обліковано, що варто урізать —
їм щедро платять за старання і турботу,
і йдуть вони собі; а ми лишаємось чекать
плодів, що хірургічне принесе оце завзяття.

Однак, напевно, час тих плодів ще не настав.
Отож, поволі рухаймось вперед; наразі поспіх — смерть!
За передчасний крок добряче прийдеться пошкодувати.
Летить і досі в нас багато чого шкереберть.
«Недосконале — творене людьми», чи нам того не знати?!
Та й, врешті, справи йдуть, ще є в нас хіть до справ!