Ганна Яновскька

ПІСНЯ БІЛОГО МОРЖА


***


Сезонна міграція

І сталося:
  разом зашурхотіло по всіх полицях.
Вимкнені дорогі кавоварки,
   що кілька тижнів порожні стояли,
випускали з блискучого вимені
   маленькі довгасті згортки.
Лампи сушили
   свіжі вологі крила –
і десятки метеликів розгортали свої прапори,
відпочивали на стелі, лизали розсипаний цукор.
Трусили свою кольорову пудру
   на пінку твого капучіно,
налітаючи на світильники,
   на вимите зранку скло.
І повітря пінилось ними,
і гойдала хвиля столи,
   стільці,
       полиці.
Червінь і золото опадали
   на вилиці, плечі, волосся.
Не розгубився тільки старий охоронець:
вимкнув світло і прочинив вікно.
І з малої кімнатки
   вихопилася буря –
і над головами перехожих,
   торгівців, митників
понеслася туди,
   звідки усе береться:
        теплі хвилі повітря,
        позивні весняному листю,
і де море зранку викладає вздовж берега
мушлі, схожі на білі кавові зерна.

Діти циклону
колись боялись батьків і темряви
колись
важкі гіпопотами хмар
несли сонце на спинах
повз них
невидиме
не гаряче
А тепер ті хто
не нарікає на сонну погоду
хто пройшов
крізь стіну
грози
неушкодженим
електричним
суцільним разом з усім що на ньому
той знає
чий він
і вирізняє своїх
незалежно від віку і масті

І коли впаде туман
коли вода просочить
і шкіру і камінь
коли прийде сніг
і як дитина
накриє долонями
будинки машинки
дерева
і скаже
Моє –
Світ належить їм
Таксисту який дивиться
на лялькові весла склоочисників
і посміхається
Бадьорому перехожому
з мобільною балачкою під дощем
Не юній вже жінці
якій дощ і туман розрівнюють зморшки
В’єтнамці
на барабашовськім лотку
яка горда у своїх трьох светрах куртці
і пакетах поверх чобіт
і думки її не вчитаєш
без словника

Сплячому сон
Безсонному найпрекрасніші із можливих сутінків
Доки сонце
прийде
вгамує
приспить

Захід відіб’ється в чорних боках
Байкерів і жуків;
Буде гудінням заповнений шлях,
Доки ще пил не сів.

Вдарить в плече, мов снаряд – бабах! –
Вчепиться жук-рогач.
Сови невидимі ген на дубах
Здіймуть чи сміх, чи плач.

Далі поїдуть уже удвох.
Спиняться, де в траві
Сходи, що їх розбирає мох
Тихо на складові.

Хочеш за ними? Он байк у кущах –
Ми не згубили слід.

Вірш тільки знявся, мов жук, із плеча
І полетів на схід.

В нас настільки подібна ця тайна німа,
Що й ховати, й розкрити потреби нема;
Хай же кожен у тиші, що в ніч пророста,
Мовчки вип’є цей келих за себе – кита.

За легені і крила, яких не просив.
Океан навзамін наші взяв голоси
За свої позивні, звукову товщу вод.
Не зійдімо із обраних нами частот.

І за спрутів, яких ми вже переросли,
Що до дна, до задухи нас не донесли.
Від гаків і присосок сліди на боках
Заросли, коли з ран води вимили страх.

І за те, що мовчання – це вигадка, це
Наче між камінців черепаше яйце.
Бо й коли мовчимо, то у вухах нурця
Суголосно гуркочуть китові серця.
Пиймо нині й за ту сліпоту, що вона
Десь ладнає на прові свого гарпуна.
Їхня справа – рулетка й безглуздий наказ.
Хай додому пливуть, не побачивши нас.

І нарешті, щоб нам, як година проб’є
Вже направду зустріти мовчання своє,
Не скінчити у бруді на березі путь…
Всі блаженні кити островами стають.

А коли осідає пітьма, із солоних боліт
вилітає комар – небезпечний, отруйний москіт;
випливають стоноги на простір озерний із нір;
в тих, хто в парку лишився, новий прорізається зір,
починає світитися сіль, що на шкірі, – та сама, яку
ще не змито у прісній воді, не лишилось в піску.
І стоїш, і лежиш, непомітно втрачаючи сіль,
і обох накриває пейзаж, огортає, мов хміль.
В санаторіях сплять інвалідні візки, але ті,
хто провів у них день, ходять хмарами у висоті,
чи в обіймах відрощують крила у темнім пилку,
чи ідуть через прірви, вчепившись у линву слизьку
міцно пальцями ніг, що на дні залишили сліди;
і десь там, де сліди, кінь щоночі ірже з-під води.

до океану на північ річка виносить листя
листя у товщу іде тінями риб лягає
і дирижаблі-моржі назустріч із дна знялися
і зустрічають його на дорозі в зиму безкраю

білий морж випливає вперед першим на березі буде
кине до обрію пісню потужного звіра
і ті що з моря вже вистромились по груди
слухають і споглядають немов офіру

жертву снігам і кризі які вже скоро
інію що обсяде на березі вуса
і не відлунять як водиться бурі гори
значить офіру прийнято
значить мусить
бути
зима легкою і дно багатим
мушлі ряснітимуть солодко і без ліку
значить її перетнуть легко всі морженята
і доживуть до білих блискучих ікол

білий морж заспіває назустріч вітру
хмари зупиняться сонце постоїть послуха
морж випромінює звук відбиває світло
стежачи за осіннього листя рухом