Свидетельство о регистрации средства массовой информации Эл № ФС77-47356 выдано от 16 ноября 2011 г. Федеральной службой по надзору в сфере связи, информационных технологий и массовых коммуникаций (Роскомнадзор)

Читальный зал

национальный проект сбережения
русской литературы

Союз писателей XXI века
Издательство Евгения Степанова
«Вест-Консалтинг»

Олена Степаненко


ТИХИМ ВІТРОМ СЛЬОЗИ НЕ ВИП’ЮТЬ…

***
Пацифік ЕТА

Чорт забирай твою катастрофічну впертість!
Чорт забирай твою вперту катастрофічність!
На тій стороні серця, де лежить твоя незалежність
На мапі мого – простяглась безсоромна ніжність.
І скільки не накладай на кальку ці контурні карти,
Скільки не намагайся пробитися через ці кляті митниці,
                          кордони і вододіли,
Це все одно що крізь скло
продиратися голими пальцями
відчуваючи врешті тепло лише власної
                          крові,
                          що залишає тіло…
І кожного ранку через наше ліжко летять
Потяги смерті від Еускаді до Аскатасуми,
І кожної смерті в мені торохтять
залізні іржаві квіти,
           залізні підсклянники,
                          гроші залізні на божевільні суми,

і кожного разу, коли ти відходиш без мене – без нас –
                          у ніч,
ми розуміємо
                         – ти щоразу ідеш востаннє,
і щоразу я забираю в тебе одну яку-небудь річ
ніби на пам’ять – й ніколи не повертаю…

Але чорт забирай ці святі божевільні гори!
Чорт забирай цих освячених гір божевілля!
Врешті-решт ти береш автомат
                          і рушаєш дитинно-голий
лишивши навіть окуляри
Навпомацки…
            Попідтинню…


* * *


Любов – вона ніби ніготь,
Чим глибше вростає – тим більше болить.
У неклінічних випадках просто звикаєш,
не завважуючи незворотність процесу.
і коли гра на роялі реальності
переходить у фазу коди,
коли вже вона тебе, а не ти – її –
залишається ампутація –
кров’ю на клавішах. Та частіше –
слідами протекторів на спині і вереск гальм,
що залишають Її колеса.

Адже мати свободу вибору – чи не мати свободи вибору
означає не мати вибору взагалі.
Світ згаса непомітно – і першими відходять звуки,
ніби хтось видирає по клавіші раз на століття
і бац –
назавтра все заніміло…
І лише холодильник серця гудить і гудить
сука – гудить і гудить –
Так ниє і сіпається заражена рана,
і хочеться її чухати й роздирати –
і здерти нарешті –
здерти
разом із тілом.

І коли відходять від тебе всі кольори –
Так, наче всотують і ковтають самі себе
Ледве розкрившися – райські пір’їни гербер,
хочеться задерти голову і кричати – гей ви там, нагорі –
чого вам треба від мене –
чого вам ще – треба?!

Але нічого не зміниться – лише білість і тиша,
Білість і тиша всередині і навкруги
жодної тіні жодного світла
день рік чи годину – може менше а може й більше

і лише там нагорі
чиясь велика рука підносить до вуха маленьку мушлю
Землі –
Прикладає до вуха – легенько стрясає –
аби лиш почути, як там він – чи гудить,
чи корчиться, плющиться, дихає – чи болить
серця твого холодильник.


Фантазія c-moll


Praeludium

А взимку місто стає холодним, чужим, великим,
здається – мертвим.
Простір розширюється – коштом низького неба,
і кожні морозні, мокрі, грязькі – і найближчі метри
долаються як дорога в Сибір,
           як шлях від порогу – до пекла,
і в запамороченні сипляться з каруселі білі дахи, обличчя,
порожні постелі – й оселі…
і наша любов – безсила снула рибина –
занурюється у недосяжні глибини.

 Allegro ma non troppo

 А там – хто кого нас в кому виїдає,
заміщує, витісняє – хто з нас кому болить?
Ми боремося з холодом, як Ізраїль
з янголом, як з коляскою – інвалід.
І коли ти, виснажений до кінця,
хочеш натиснути на Деліт –
щоби стерти тебе із себе –
зі свого й земного лиця,
серця,
з усіх доленосних нещасних своїх планид,
перепостити як ченця
перемерти себе як СНІД –
і бувай,
     аддіос,
          привіт!

 Andante

 ...пада сніг за вікном,
перехожі прискорюють крок,
твій картатий шалик десь там від напруги змок,
зависає земля на сніжинці, тоншій за волосок,
і тремтячий палець, наведений на курок,
тисне Еnter – вкотре, на посошок.
і полегшено ти сідаєш на сніг –
зав’язати шнурок,
і великий Чумацький Шлях починає новий виток,
і великий Бог підіймає легкий смичок –
й ранні сутінки падають – сині, як монітор,
жовті лампочки зір викладають над ними смайл,
і зелений місяць моргає, як світлофор,
ти вертаєш додому – просто додому, не в рай…

 й тихі кроки звучать у тональності соль мажор…
Інший берег тут, прости і забудь,
захисти і розрадь
Дж. Керуак
The скриптure of the Golden Eternity
Був собі чоловік із дефектом дикції,
так ніби думкам у його голові значно тісніше,
аніж словам у роті –
і маленький зеленоокий хлопчик всередині нього бігає,
вітрячить руками над головою – киш, киш.
Гиля, Гиля!!
А вони злітають, кумедно ляскаючи
по стегнах незакритими змістами, –
і сміються, штовхаючися в його
незахищеному шаликом горлі.

І крізь такий-от гармидер чуєш усе, ним проказане, –
із незначною лакуною у повітрі,
наче крізь сито, вуаль чи рекламу на шибі маршрутки –
нібито все і видно,
але така
гратчаста
сітківка,
така розкреслена структура світу,
що здається:
ти – це компактна в’язничка
із зовсім дрібною – тобою – в центрі.

А-ти такнелюби-лабутивпійманоюЮЮю!
І коли він освідчувався в коханні – так невчасно, як завжди,
так
повільно й ретельно,
ніби відповідаючи раніше вивчене,
ніби згадуючи втрачене –
слова у вузькому горлі стикалися,
спотикаючись,
давлячи одне одного –
і
втрачали найменшу надію.

І навіть коли він помер – про це розказали люди,
такі дорослі негарні люди із бездоганною вимовою,
розуміння цього надійшло
з таким самим запізненням,
легким заїканням свідомості,

що коли ти остаточно запливла за буйки
усвідомлення цього факту –
шлях назад був майже невидний.
І тепер, дивлячись на світ –
Наче крізь сито,
ледве помітне гратчасте сито –
(чорно-білий дефект набутої смерті)
не можеш позбавитися відчуття –

у тебе чуже дифтерійне горло
із замерзлими,
не встиглими бути промовленими
словами.


Йована


Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх вікон,
по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму.
саме того дня Єрусалим був зруйнований,
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари,
а він усе кликав тебе, як він кликав
тебе,
ЙОВАНО! –
аж усі наречені світу обрізали свої коси,
щоби звити кубельце для його розпачу, щоби
омити його заплаканий голос
своїми сльозами.

От тільки тебе не було,
легковажна Йовано...

А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достатньо місця,
щоби її задмухати.
А він гукав тебе із такою напругою й силою,
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики.
У церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого,
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...
А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети,
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко,
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару,
і його голос осліплий був чутний
лише охоронцеві-янголу,
якому теж
було холодно...

І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
і спіткнулася об щось, що вже не було живим,
уже не могло тебе кликати і чекати –

у твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе
і пошерхле,
            йовано.
А назавтра ти вже не змогла
            згадати, як тебе звали...


Бабуня Віра


Ну що ти, каже, Оленице, – так побиваєшся слізно?
Того, хто плаче – Бог бачить упівока,
           того і молитви дослухає у піввуха,
рюмсу і янголи облітають упоперек кола –
а на маківку йому й не сядуть,
            не промуркочуть історій про незнане,
                         тихим вітром сльози не вип’ють…
А вийде за ворота голубів годувати –
скажуть птахи – солені крихти у плакси,
полетять до іншого маляти –
           і зганьбиться хлібець у пилюці.

Ну ж-бо, не сумуй, моя люба –
            ходімо краще зі мною під грушу,
поглянемо, як там козенята грають –
            поплавками безтурботно на плямистих хвилях –
нарвемо їм солодкої травиці –
            біля цвинтаря трава зеленіша.

Бачиш – ти прим’яла споришик,
            притоптала малий подорожник –
а вони піднялися й радіють –
            ніби їх не зірвуть сьогодні
ось і ти, дитя моє, тішся –
            щодня, як трава весела.

Адже у бога кишеньок не злічити,
            у кожній – маленьке світло,
в тому світлі – липа розлога, облита утішним світлом,
як риба-ніч пилком самоцвітним –
             і в кожній квітковій колисці –
            гойдається диво найдивніше,
таке, що й уявити годі, і чекати – життя не стачить…
А ти собі тішся, Оленице, –
             знайдеться й для тебе гостинчик.

Я прокинулась – а бабуні немає,
           винесли бабуню із двору, під солодку траву поклали…
а плакати більше й не хотілось –
            ніби тихо-тихо – а чути,
як липа довкола квітне
            цвітом нетутешньої втіхи, радощів безкорисних –
для найслабшого дихання світу,
            для найменшого козеняти…

А більшого й просити не можна
ніколи – солодшого і бути не може –
діставати кожен день з-під подушки
як розкришений дарунок від зайця…


* * *


Коли апостол андрій та олена зводили колізей,
Їхні очі були сумні, а рухи гострі й легкі –
Візьмімо, кажуть, цю цеглу, і зброю, і цих людей –
І підем туди, за місто, на інший берег ріки.
Адже ніщо не палає так ясно, як щойно пролита кров,
Ніщо не триває так довго, як ненависть і війна –
Візьмімо ці танки й сокири, віруси й бомби – хто з чим прийшов –
І рушимо далі, де тібр тече, де євфрат.
От вони йшли, не спиняючись – їх обганяли роки,
Лущилось сонце іржаве – і місяць лляний вицвітав.
Тільки пустеля незмінно метала ікру пісків,
Ніби вона рибина. Ніби небо – метал.

Назустріч ступала непам’ять, наче орда німа,
І воїни підкорялись, і забували вщерть –
Імена спочатку коханих. Тоді – ворогів імена.
Імена тих, хто завдав їм рани. Потому – тих, кому вони заподіяли смерть…
Імена спраги і ненависті, голоду і вини
Імена крові – найдовше,
Залежні від віку, статі, пори року та натільних джерел…
Останнім – зійшло забуття великого ймення війни,
І вони зупинились. На древку зогнив орел,
Штандарти, гармати і шаблі – увесь цей тлін
Нагий, безіменний, сірий, потрібний – нащо? Кому?
І тут підійшла трава і стала вище колін.
Трава лягла в їхні руки, як безневинна зброя,
Трава проросла у їхні серця –
і лишила злоту безшелесну тьму…

Коли апостол андрій і олена завершили свій похід –
не озирнулись. Не скрикнули, не розімкнули рук
за ними зелене море виходило з берегів,
затікаючи в кожну долоню,
завершуючи кожну війну…