Оксана Луцишина

ВІРШІ ФЕЛІЦИТИ

***

я – одержима – і зілля моє гірке
наче морем вистуджений гінекей
наче келія темна в пітьмі земній
у якій я похована в повний мій зріст німий

я – одержима – от тільки спитайте, ким –
сином чужинським чи богом моїм зірким
зорями тьмяними – ніччю тонкою – чи
тим поцілунком що на губах гірчить

я – одержима – і царство докруж чуже –
ми – це сузір’я чорні над нами – вже
сурми сурмлять і мерці повстають – таке
зілля моє гірке і навік гірке

HELLO, MARINA TSVETAEVA AND ALL WHO WROTE ABOUT YOU

коханці своїй – мов букет – криваву честь – як вона сказала
а я що маю сказати? а в мене і слів нема
тільки мовчання – тільки струни Баала
і острівна зима

о, повернись, вернись, сине чужих історій,
я тобі все віддам – я стану така, як ти –
що моя Україна? – де вона там, у морі,
із якого не виплисти і не втекти?

що та кривава честь – яка мені честь, коханий?
все – лиш за доторк – один тільки доторк твій!..
Бог ігнорує рани і омиває рани
Бог – це такий поет – жорстокий і золотий

сурми, король помер – то ж сурміть! –
про цю неповторну єдину мить
про захід сонця який вже – ні
тому що король назавжди в труні

лице його біле і тіло бліде
тепер лиш підземна трава знайде
а кучері дощ поцілує – сурміть! –
допоки він ще не в могилі лежить

о Боже нехай я ляжу із ним
о Боже ці сурми розвій у дим
о Боже мій зглянься будь ласка згля-
на мене на Себе на короля

і тисячі планет, і атмосфер – мільйони
і вже по швах тріщить затертий батискаф
я дихаю тобі в невидимі долоні
аби настав той час що досі не настав

аби усіх морів тяжкі метеорити
згоряли на льоту як одіж захисна
невже мерці колись навчаться говорити
чи тільки йти по дну у космосі без дна

все, Господи, все – із цього одного гака
тіло моє зніми горло моє звільни
сочиться кров повільна неначе мряка
плутаються сни

все, Господи, все – я дякую за науку
зріж мотузки благаю благаю зріж
хочеш – візьми за руку чи не бери за руку
ту що сама як ніж

кола з бурбоном, останній притулок ослаблих
темна недоотрута – з якої ні берегів
ані моря не видно – а видно лиш білі кристали
у підводних садах де дикий час обмілів

ви, що маєте серце! – серцем своїм відчуйте
як моє іще б’ється в темряві, голосне
а більше нема чого дати; все суще і все незбуте
у неміцних обіймах ніжно тримає мене

кола з бурбоном – ви, що маєте серце!
ваші серця – єдине, ваші серця – це я
серце моє – мале запотіле скельце
або каміння і висохла течія

дочко тих хто ходив у хрестові походи
сьогодні ти стала за ваше діло неправе
так як тобі і личить – а зорі й води
котяться далі повз тебе і – аве аве

чаша твоя – то шолом – а в ньому черви
герб – то кості вимиті від мясива
всі вже тебе впізнали – бо що у гербі! –
ти і у гробі впізнавана і красива

дочко тих кого відшукати годі
мати світу з якого втекти несила
вірна смерті – або ще кажуть – породі –
поки вона милосердя не попросила

вона закінчує збирати маслини чи масло у бутлі лити
вбирається в біле (поки не чорне) – і замовкає лунко
хто із богів – чоловік мнемозіни? кого з них просити
аби затулив своїй жінці рота бодай цілунком?

хто із богів милосердий – у кого сьогодні свято
хто п’є вино (нерозведене) – за чиїми столами?
згляньтеся, згляньтесь – це муж якого відтято
від жони за столом самотнім – згляньтесь над всіми нами
це муж якого відтято, муж о світлім волоссі
цар її світу – тієї що чорна у білім
хай її пам’ять зайде як сонце і хай не просить
притулку у домі неначе притулку у тілі

мати якого світу якої колядки пані
там де бризки вогню у чорноті ялин
сніже інопланетний ляж на вулиці ранні
так як колись до тебе інші сніги лягли

це не погана доля це не труди покори
просто земля тобі не богоданий дім
мають лисиці нори, мають дерева гори
мрець обирає лоно і спочиває в нім

в тебе нема нічого в тобі горять боліди
десь за межею глини холоду і тепла
ангели, люди – годі! буде іще боліти
те що не ляже в тіло і у його світла

марія і йосип зачинають дитя (але не христа)
і здригається обрій і матриця золота
долини і гори вулкани ліси моря
над якими сьогодні уже не зійде зоря

ми вгриземося вглиб у самісіньку твердь земну
я густу її темряву наче врожай зітну
я комахою ляжу у камінь її основ
щоб навіки тривала менша за смерть любов

цар в’їжджає у місто, душа – у тіло, зоря –
низько у землю котра уже під ногами царя
зір мій не кам’яніє слух мій не відплива
допоки ще палить підошви підземна його трава
допоки зоря не згасла, допоки сонце-зоря
допоки я обіймаю землю неначе тіло царя

сонце на сході встане, потоне в морі
дух святий не відає алегорій
духу вони ні до чого – а нам достоту
слово потрібне вимірювати скорботу

духу вони ні до чого – а нам для тіней
межи входом і виходом, межи ліній
тих островів і вдихів що ріжуть воду
межи яких безсловесним нема проходу

сині води затоки чорні голови пальм
зблискує біля підгорля гаряча сталь
мить завмирання – і та, за якою жаль

мертва комаха яка не тоне в воді
питає у мене – що скажеш ти на суді
я не скажу нічого – ні зараз ані тоді

ми – візерунок сталості і краси
я тобі ще жива ти мертва мені єси
інше – мана і зранені голоси

пір’я пташине попелом між дерев
Бог упритул підходить і за руку бере
щоб у країні див у країні див
хтось залишився вічним і молодим
тиша як повінь чорні заллє міста
тиша вповзе у камінь, оглушливо-золота
вмовкне усе, тільки серце у клітці – ні
наче останній птах на німому дні

річко плачу, річко вогню і льоду
ти оперізуєш моря вологу рану
світ що не знає заходу ані сходу
дав себе проковтнути левіафану

річко плачу, на тебе уся надія
ти що проб’єш собою усіх лускатих
сонце впаде під море, земля зміліє
тільки аби ти мала де танцювати

може прийдуть слова може впадуть зірки
у безодню води що не безодня вже
хто з нас сьогодні невидимий і зіркий
хто з нас сузір’я Цербера стереже

хто з нас спускався в пекло чи підіймався в рай
у яких буяє морська трава
слухай, слухай – але не відповідай –
поки тремтіння водоростей трива

не бійся не бійся вони при тобі стоять
поки крадеться сон мов полохливий тать
поки зорі могутні у лезі морськім горять

поки мовчить земля і її зело
поки місяць впливає в небесне тло
яке з-під землі з’явилося і під землю пішло
тепле від тіла його, голови, свічі

поки сузір’я палають немов ключі
поки здригається темна трава вночі

у мене слів не зосталося – тільки кров
як підмурівок незнаних мені основ:
так у джерелах зринає вода жива
так із землі виростає п’янка трава

так плодоносить сад і співає птах
так завмираю я у твоїх руках
так всякий рух виникає із пустоти
так піна морська шепоче: тепер – ти...

вино у чаші – як довга смертельна ніч
чоловік знімає сорочку – під нею небо
розпізнати обличчя – не розпізнати облич
і по колу – від тебе до мене від мене до тебе

пустота і огром атмосфер на живі вуста
із уламків себе я збираю картину світу
повертаюсь у неповернення, у міста
первозданної пам’яті вічного неоліту

тільки море шумить і втішає мене і жде
я йому із людським вином переможна чаша
губи твої у небесному – тільки де
наша ера і кров невситима наша?

знаєш що, Феліцито, здайся: ніяк, ніяк
ти не здолаєш цих голосів і криків
те що ти бачиш як нездоланний знак –
просто життя, твоєму рівновелике
знаєш що, Феліцито, здайся – пірнай, пірнай
море – для всіх, і вода його над тобою –
світла як пекло або сліпа як рай –
хвилею б’ється – розкішною і німою

знаєш що, Феліцито, здайся: проси, проси
ще одного натхнення – і диких розламів ліній –
поки живуть підсвічені голоси
у піднебессі – або у піднебінні